Мій старший син не рідний, але я все одно вважаю себе його матір’ю

Щоденниковий запис

Мій старший син — не рідний за кров’ю, але в моєму серці він завжди був і залишається моєю дитиною.

У нашому невеличкому селі на Полтавщині, де всі знають одне одного, життя йде своїм розміреним ходом. Роботи тут небагато, і більшість людей живуть із власного господарства: хто городничає, хто рибалить або полює.

Наша родина не виняток. Пів гектара землі та фруктовий сад, якщо доглядати їх із любов’ю, годували нас і допомагали заробити трохи гривень. Чоловік часто ходив на риболовлю, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з малих літ вчили дітей до праці: хто годував курей, хто полов городину.

Недалеко від нас жила жінка на ім’я Марія. Її родючість дивувала все село — дітей у неї було понад десять. Але ні вона, ні її чоловік Тарас не дуже піклувалися про них. Земля у них заростала бур’яном, і навіть коли сусіди орендували її ділянки, швидко відмовились через постійні вимоги господарів.

Марія з Тарасом жили здебільшого за рахунок допомоги сусідів. Люди по-людськи підтримували: хто мішок картоплі принесе, хто яйця чи трохи сала. Їхні діти часто приходили до нас, пропонуючи допомогти в обмін на їжу. Я не відмовляла — чому б і ні?

Найбільше запам’ятався старший син Марії — Богдан. Працьовитий, чемний, ніколи не пішов із нашого двору голодним.

Одного разу Тарас перебрав з горілкою — і більше не прокинувся. Марії стало байдуже на дітей. Голова сільради викликав опіку, і дітей розібрали по дитячих будинках.

Богдана теж забрали. Для нас з чоловіком це був важкий удар — ми вже звикли до хлопця. Я довідалася, в якому інтернаті він опинився, і почала навідувати його. Після довгих роздумів ми з чоловіком вирішили оформити опіку й забрати Богдана до нас.

Він був знайомий з нашими дітьми, ладнав із ними, тому все пройшло природно. Став нам щирою підтримкою — старший серед дітей, але без зарозумілості, завжди допомагав молодшим.

Час минав, діти виросли, закінчили школу, хто училище, хто університет, роз’їхалися по Україні. Богдан, отримавши професію, теж поїхав.

Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей — наших онуків. Від нього завжди віє теплом і вдячністю за те, що ми колись його не залишили. І я щаслива, що тоді, у ті важкі часи, ми зробили цей вибір.