З життя
Мій старший син не рідний, але я все одно вважаю себе його матір’ю
Щоденниковий запис
Мій старший син — не рідний за кров’ю, але в моєму серці він завжди був і залишається моєю дитиною.
У нашому невеличкому селі на Полтавщині, де всі знають одне одного, життя йде своїм розміреним ходом. Роботи тут небагато, і більшість людей живуть із власного господарства: хто городничає, хто рибалить або полює.
Наша родина не виняток. Пів гектара землі та фруктовий сад, якщо доглядати їх із любов’ю, годували нас і допомагали заробити трохи гривень. Чоловік часто ходив на риболовлю, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з малих літ вчили дітей до праці: хто годував курей, хто полов городину.
Недалеко від нас жила жінка на ім’я Марія. Її родючість дивувала все село — дітей у неї було понад десять. Але ні вона, ні її чоловік Тарас не дуже піклувалися про них. Земля у них заростала бур’яном, і навіть коли сусіди орендували її ділянки, швидко відмовились через постійні вимоги господарів.
Марія з Тарасом жили здебільшого за рахунок допомоги сусідів. Люди по-людськи підтримували: хто мішок картоплі принесе, хто яйця чи трохи сала. Їхні діти часто приходили до нас, пропонуючи допомогти в обмін на їжу. Я не відмовляла — чому б і ні?
Найбільше запам’ятався старший син Марії — Богдан. Працьовитий, чемний, ніколи не пішов із нашого двору голодним.
Одного разу Тарас перебрав з горілкою — і більше не прокинувся. Марії стало байдуже на дітей. Голова сільради викликав опіку, і дітей розібрали по дитячих будинках.
Богдана теж забрали. Для нас з чоловіком це був важкий удар — ми вже звикли до хлопця. Я довідалася, в якому інтернаті він опинився, і почала навідувати його. Після довгих роздумів ми з чоловіком вирішили оформити опіку й забрати Богдана до нас.
Він був знайомий з нашими дітьми, ладнав із ними, тому все пройшло природно. Став нам щирою підтримкою — старший серед дітей, але без зарозумілості, завжди допомагав молодшим.
Час минав, діти виросли, закінчили школу, хто училище, хто університет, роз’їхалися по Україні. Богдан, отримавши професію, теж поїхав.
Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей — наших онуків. Від нього завжди віє теплом і вдячністю за те, що ми колись його не залишили. І я щаслива, що тоді, у ті важкі часи, ми зробили цей вибір.
“Dad, Did You Get a Cat?” – exclaimed daughter Lucy, who had come for the weekend.
27April2026 Today I found myself once more staring out of the kitchen window, irritated by the sight of the ginger...
Someone was pulling her potatoes, peeling them, and collected the biggest one…
Emily froze. Her heart hammered. She kept walking and saw that the biggest heads of cabbage were missingalmost half the...
The Late Call…
**Diary 12May2024** It was my thirtyfifth birthday, and the whole evening turned into a rehearsal of old grudges. Id told...
Why does Mum need two rooms? She’s already sixty‑five. She’ll hardly entertain guests, and with her aunts—her sisters—she can even sip tea in the kitchen. Frankly, a one‑bedroom flat is more than enough for Mum.
13May2026 Dear Diary, Why does Mum need a twobedroom flat? Shes already sixtyfive. Shell hardly entertain guests, and with her...
“‘The moment I retired, the problems began’: How aging exposes the loneliness that’s piled up over the years”.
I am sixtyseven, and for the first time in my life I feel as if I have slipped out of...
You can stretch your legs, but if you want real responsibility, you’d better give up the baby.
June 11, 2026 Today was a day I shall not soon forget, and I feel compelled to set it down...
The Full CircumstancesShe finally opened the sealed envelope, discovering the long‑lost letter that would rewrite everything she’d ever believed about her family’s past.
Life moves along a familiar rhythm: raising a son, building a house, staying beside the man you love. Gwen chooses...
My son‑in‑law says I won’t see my daughter unless I sell my mother’s house.
Ive spent about half my life running the show solo.No, I was married once, but my husband packed his bags...