Коли хвороба руйнує сім’ю: драма в оселі

У старому будинку на околиці Львова, де вікна заквітчалися морозним візерунком, Ганна сиділа на кухні, обіймаючи чашку зістиглого чаю. Надворі лютий грудень насуплювався, а в її хаті, невеличкій квартирі, розгорталася справжня драма. Її мати, Олена Іванівна, знову приїхала до неї – з гарячкою, кашлем та нескінченними скаргами. Вже кілька років лише трохи захворіє – і вже збирає речі їде до доньки. І кожного разу Ганна опинялася в центрі бурі, розриваючись між турботою про хвору матір, маленькою донечкою та роздратованим чоловіком.

Олена Іванівна запевняла, що вдома, у своїй квартирі в сусідньому районі, їй неначе страшно й самотньо. «А раптом мені гірше стане? А як я сама впораюся?» – повторювала вона, дивлячись на Ганну з докором. Але донька знала: справа не лише у страху. Матір, тільки захворіє, перетворюється на вередливу пані, яка вимагає уваги що хвилини. А в Ганни – декрет, однорічна Оленка, що тільки вчиться ходити й потребує маминої теплоти, та чоловік Тарас, чия терпимість тане з кожним новим візитом тещі.

Коли Олена Іванівна хворіє, вона, звичайно, намагається не виходити зі своєї кімнати. Та віруси не питають дозволу: вона йде в ванну, заходить на кухню, залишаючи за собою хворий слід кашлю й чхання. Ганна боїться за Оленку – раптом дитина захворіє? Та пояснити це матері неможливо. «Я ж не навмисно, Ганнусю, – зітхає Олена Іванівна, – я ж акуратна». А далі починається: «Звари мені борщ, тільки не солоний, бо горло дере. Принесі чаю, але не гарячого, обпечусь. Відчини вікно, душно. Ні, закрий – холодно!» І щоразу, коли Оленка почне плакати, матір кривиться: «Ох, як вона кричить, спати неможливо». Навіть Тарас, який просто проходить повз, заслуговує зауваження: «Гупає, як ведмідь, дверима лупає – спокою нема!»

Колись усе було інакше. Ганна з Тарасом жили своїм життям, виховували донечку, а до Олени Іванівни заїжджали раз на місяць – побалакати, допомогти по господарству. Матір була самостійною: сама прибирала, готувала, навіть хворіла тихо, лише просила привезти ліки. Але потім щось зламалося. Олена Іванівна почала дзвонити частіше, скаржитися на самотність і здоров’я. «А якщо мені погано стане, а вас нема? – питала вона тремтячим голосом. – Я ж сама, зовсім сама». Ганна заспокоювала: «Мамо, я ж тобі щодня дзвоню, ми поруч, усе буде добре». Та мати не слухала, її страхи росли, як сніжна куля.

Одного разу Олена Іванівна подзвонила в сльозах: їй стало так погано, що довелося викликати швидку. Тарас був на зГанна глянула на спокійне личко Оленки, почула важкі кроки Тараса і зрозуміла — прийшов час говорити.