Помилка, якої ніколи не могла передбачити…

Інколи доля б’єз найбільш вразливе місце — не щоб зламати, а щоб прозріти. Так сталось і зі мною. Але ніколи б не подумала, що найбіршою помилкою мого життя виявиться моє ставлення до жінки, яку мій син обрав за дружину.

Я добре пам’ятаю той день, коли Андрій, моя єдина дитина, сказав:
— Мамо, сьогодні приведу до тебе свою дівчину. Познайся.

Мені тоді було шістдесят. Він уже дорослий, тридцять три — вік, коли чоловік мусить заводити родину. Я навіть зраділа. Думала: ну нарешті! А потім вона увійшла до моєї хати. І я ледве стрималась, щоб не вибухнути. А хоч я й жінка, що завжди мала слово на замку, але вміла себе стримувати.

Цю дівчину я вповзнала одразу. Соломія. Вона жила поруч із будинком моєї покійної матері у Чернівцях. І я знала, хто вона і звідки. Її родина — потомствені пияки. Батько ще з молодості знав дорогу до витверезника, мати пила з ранку до ночі. Я бачила ту брудну хату, ті крики, людей завжди у брудному. І коли вона зайшла до мого дому, підмітеного, з білими шторами і запахом свіжості, у мені все стиснулося. Як людина з такого оточення може бути гідною дружиною мого сина? Я в це не вірила. Жодної мірки.

Андрій, побачивши мій погляд, зрозумів все без слів. Відвів мене на кухню і прошепотів:
— Мамо, якщо скажеш їй хоч слово в каршок — більше не поговоримо. Це мій вибір, і ти маєш його поважати.

І я замовкла. Бо знала — він не кидає слів на вітер. Він у батька пішов — упертий. Батько вже двадцять років не розмовляє із рідною сестрою після однієї сварки. Тому я стиснула зуби й прийняла правила гри.

Соломія жила з нами майже два місяці. Я не говорила їй нічого просто, але своїми очима давала зрозуміти — ти тут зайва. Мене бісило все: як вона готує, як прибирає, навіть як чай наливає. Готувала вона жахливо — борщ як розмазня, м’ясо підгоріле, посуд завжди у плямах. Я була впевнена, що вона вчепилася в мого сина, як у останню соломинку. В нього — дві освіти, міцна робота, майбутнє. А в неї — нічого.

Потім Андрій узяв квартиру в іпотеку і переїхав. Я з полегшенням зітхнула. Нехай там сама розпоряджається. В гості мене не кликали, і я не напрошувалася. Бачились лише на свята, зазвичай у кафе — мовляв, вдома не виходить приймати. Ще б пак — вона й тост не може вимовляти, не те що стіл накрити.

Три роки минули. Вони одружились, влаштувались, жили своїм життям. Я не лізла. Андрій часто їздив у відрядження — у Львів чи Луцьк, а з Соломією майже щА потім вона прийшла до мене, коли я була слабкою, і показала, що серце важливіше за походження.