«Син попросив переїхати на дачу, але я відмовилася і вирішила допомогти грошима»

Я — мати двох дорослих синів. Старший давно одружений, живе в іншому місті, приїздить раз на півроку. А ось молодший, Олег — моя опора та турбота. Все життя я старалася для нього: тягла його через університет, підтримувала грішми, коли він шукав себе, а потім раділа, коли в нього нарешті все почало налагоджуватися. В 27 років Олег влаштувався в гарну IT-компанію, зарплата гідна, квартира в мене двокімнатна — жили ми душа в душу.

А потім він привів до дому Соломію — свою дівчину. Я не була проти, навпаки, Соломія здалася мені милою та спокійною. Та коли за кілька місяців він повідомив, що збирається одружуватися, я відчула тривогу. Не тому що була проти неї — просто Олег, як мені здавалося, ще не повністю дорослий. Він не звик боротися за комфорт, не вміє терпіти незручності. Він завжди хотів, щоб усе було легко й швидко.

Вони одружилися. Спочатку жили на орендованій квартирі — я не втручалася, лише іноді привозила їжу та допомагала, коли просили. За півроку Олег прийшов до мене з серйозним виглядом:

— Мамо, ми із Соломією подумали… Нам треба швидше накопичити на перший внесок, щоб взяти іпотеку. Половина нашої зарплати йде на оренду. Може, ти переїдеш поки на дачу, а ми трохи поживемо в твоїй квартирі? Там же все зручно, тепло, є каналізація. Ми не затримаємося — як тільки зберемо потрібну суму, ти повернешся додому.

Я тоді завмерла. Дача — це маленький будиночок за містом, без опалення, з сирими стінами і необхідністю їхати до міста майже дві години. Я працюю в школі, щодня вставати о п’ятій ранку, щоб встигнути на автобус, а взимку там взагалі жити неможливо. Але головне — я зрозуміла, що якщо поступлюся, усе піде не за планом.

Я знаю свого сина. Він швидко звикає до комфорту. Як тільки оселиться в затишній, теплій квартирі із дружиною, думка про іпотеку відійде на невизначений термін. І навіть якщо вони пообіцяють, що це ненадовго, насправді все затягнеться. Бо комфорт — це пастка. А якщо він перестане боротися, перестане розвиватися, почне плисти за течією — хто ж тоді понесе за це відповідальність?

Я не хочу жити на дачі. І не хочу потакати чиїйсь лінощі, навіть якщо це мій улюблений син. Я все життя йшла вперед, боролася за свій комфорт, і мені теж ніхто нічого не дарував. Чому тепер я маю жертвувати своїм здоров’ям, часом і силами заради чиєїсь вигоди?

Наступного дня я поговорила з Олегом. Сказала твердо й спокійно:

— Ні. Я не переїду. Але я допоможу вам грішми. Я готова оплачувати частину оренди, щоб ви могли продовжувати копити на своє житло. Але з квартири я не вийду.

Він образився. Дуже. Із Соломією вони перестали дзвонити, не приходять, не запрошують. Ми тепер майже не спілкуємося, і від цього боляче. Боляче, бо я не хотіла сварки. Але я знаю — я вчинила правильно. Я не ускладнила його життя — я не дозволила йому втекти від нього. І це важливіше за тимчасову згоду.

Колись він зрозуміє, що я не відмовила — я захистила. Його, себе, наш зв’язок. Справжня любов батьків — це не тільки поступки. Іноді це — тверде «ні» там, де дитина хоче піти легким шляхом.