З життя
На схилі життя: чи справді добре виховав дітей, зрозумієш лише в будинку престарілих

Василь Семенович дивився у вікно свого нового житла — будинку для літніх у невеличкому містечку Мукачево — і не міг зрозуміти, як дістався сюди. За вікном сніг укривав вулиці м’яким покривалом, а в душі старика панувала глибока порожнеча. Батько трьох дітей, він ніколи не думав, що пішлі роки зустріне самотнім у чужих стінах. Колись його життя було сповнене радості: затишна хата в центрі міста, кохана дружина Ганна, троє прекрасних дітей, сміх і достаток. Він працював вчителем у школі, мав мотоцикл, велику родину, якою пишався. Але тепер це нагадувало далекий сон.
Василь і Ганна виростили сина Івана та двох дочок — Олену й Марічку. Їхій хаті завжди було тепло, до них тягнулися сусіди, друзі. Вони дали дітям усе: освіту, любов, віру в добро. Але вісім років тому Ганна пішла з життя, залишивши Василя з незагоєною раною в серці. Тоді він ще сподівався, що діти стануть його опорою, але час показав, як сильно він помилявся.
Роки минали, і Василь став зайвим у житті своїх дітей. Іван, старший син, давно поїхав до Польщі на заробітки, одружився, завів власну справу — став будівельником. Раз на рік надсилав листа, інколи приїжджав, але останнім часом дзвінки зрідшали. «Робота, тату, сам розумієш», — казав він, а Василь кивав, приховуючи біль.
Дочки жили недалеко, у Мукачеві, але їх життя поглинула метушня. У Олени — чоловік і двоє дітей, у Марічки — власна пекарня, постійні клопоти. Вони дзвонили раз на місяць, іноді заїжджали, але завжди поспішали: «Тату, пробач, справи чекають». Василь дивився у вікно, де люди несли додому ялинки та подарунки. 6 січня. Завтра Різдво, а ще й його день народження. Перший День народження, який він зустрічатиме сам. Без привітань, без теплих слів. «Я нікому не потрібен», — шепотів він, закриваючи очі.
Він згадував, як Ганна прикрашала хату до свят, як діти сміялися, розгортаючи подарунки. Тоді їхній дім був сповнений життя. Тепер тиша давила, а серце стискалося від журби. Василь думав: «Де я помилився? Ми з Ганною все для них робили, а тепер я тут, як забутий валіза».
Зранку будинок для літніх ожив. Діти й онуки приїжджали за своїми старими, привозили солодощі, сміялися. Василь сидів у кімнаті, дивлячись на старе світлину родини. Раптом почувся стук у двері. Він здригнувся. «Увійти!» — промовив, не вірячи власним вухам.
— З Різдвом, тату! І з Днем народження! — почувся голос, від якого у Василя перехопило подих.
У дверях стояв Іван. Високий, з легким сивим волоссям, але з тією ж усмішкою, що й у дитинстві. Він кинувся до батька й міцно обійняв його. Василь не вірив. Сльози котилися по щоках, а слова застрявали у горлі.
— Ванечку… Ти? Це справді ти? — прошепотів він, боячись, що це мрія.
— Звісно, я, тату! Прилетів учора, хотів сюрприз влаштувати, — відповів син, тримаючи батька за плечі. — Чому ти не сказав, що сестри відвезли тебе сюди? Я що місяць надсилав гроші, добрі гроші, тобі! Вони мовчали, нічого не казали. Я не знав, що ти тут!
Василь опустив очі. Він не хотів скаржитися, не хотів сварити дітей. Але Іван був рішучий.
— Тату, збирай речі. Сьогодні ввечері у нас поїзд. Я забираю тебе. Поживемо поки у батьків моєї дружини, а потім оформимо папери. Поле— Полетімо зі мною до Польщі, будемо жити разом! — сказав Іван, і вперше за багато років Василь почув, що його серце знову б’ється від щастя.
