Я злюсь на себе через виховання своїх дітей

Я образилася сама на себе за те, як виховала своїх дітей.

Інколи біль не приходить ззовні. Вона сидить всередині, гризе серце, крапля за краплею руйнує душу. Я вже давно не злюсь — я втомилася. Просто тихо болію. Не на дітей, ні… На себе. На те, як я їх виростила. На те, що десь на шляху материнської любові я переплутала безмежну турботу зі сліпим потуранням. І тепер пожинаю плоди.

Шість років тому я поховала чоловіка. Ми прожили разом тридцять п’ять років, і все це час віддали дітям. Працювали без вихідних, без відпусток, забуваючи про себе. Все — заради них. Ради їхнього майбутнього. Купили їм оселі, платили за навчання, давали усе, про що вони тільки могли мріяти. І коли чоловік пішов, я опинилася не просто сама — я залишилася без опори. А тепер, вийшовши на пенсію, сижу в холодній хаті й думаю: як же так вийшло, що рідні діти — ті, заради яких я жила — ніби й не помічають мене?

Моя пенсія — це сміх крізь сльози. Хорошо, що хоча б субсидію на комуналку дали, інакше й світ давно б вимкнули. Але й цих грошей не вистачає на ліки, на їжу, на найпростіші речі. Я зверталася до дітей. Не просила багато. Трохи допомоги. Але почула: «Нащо тобі гроші?» — від сина. «У нас саміх і так тяжко» — від дочки.

Тяжко? Але ж вони їздять на відпочинок, купують нові речі, машини. У дочки шафа ломиться від брендового одягу, а онучці, якій лишень сім років, вона щомісяця дає дві тисячі гривень на кишенькові витрати. Мені б хоч ці дві тисячі — на ліки, на продукти. Але у неї, бачте, немає можливості. Як так? Коли я це чую, у мене серце стискається. Вже кілька рокіАле потім я зрозуміла — діти не винні, якщо я навчила їх тільки брати, але не вміла навчити віддавати.