Свекровь образилася через відмову прийняти її студента-сина

Свекруха образилася, що ми не захотіли взяти до себе її сина-студента

З чоловіком ми разом уже одинадцять років. Мешкаємо у власній двокімнатній квартирі, яку не без труднощів виплатили за іпотекою. Виховуємо восьмирічного сина, і здавалося б — усе в нашому житті йде за планом. Якби не одна «геніальна» ідея моєї свекрухи, яка знову порушила наш спокій.

У чоловіка є молодший брат, Богдан. Йому зараз сімнадцять, і, признатися, за всі ці роки ми не дуже з ним спілкувалися. Чоловік майже не контактує — завелика різниця у віці. До того ж його завжди дратувало, як батьки носяться з молодшим сином, пестять, пробачають усе і дозволяють нічого не робити.

Богдан вчиться зовсім погано, ледве не вилітає зі школи. Але за кожну витягнуту оцінку його обдаровують — то новим телефоном, то кросівками. Мій чоловік не раз казав: «Мене б за двійку змусили цілими днями вчити, а йому за це подарунки дають!»

Я його повністю підтримую. Ми не раз бачили, як Богдан на очах у всіх навіть їсти сам не хоче. Сидить за столом, поки мама з татом накриють, нагодують, приберуть за ним. Після їжі — ні «дякую», ні «бувайте». Просто встав і пішов у кімнату. Де лежать його шкарпетки — він не знає, чай заварити — не вміє, речі свої плутає. Все на батьківському забезпеченні. Чоловік не раз намагався поговорити з матір’ю: «Виростите з нього безпорадного!» Але вона відмахувалася: «Він не такий, як ти. Йому потрібно більше турботи».

Сварки, образи, тиша на тижні — такі були наслідки цих розмов. Ми намагалися триматися осторонь. Аж поки Богдан раптом не вирішив вступати до університету в нашому місті. Ось тут і почалося найцікавіше.

Свекруха, не соромлячись, запропонувала поселити Богдана у нас. Мовляв, у гуртожиток не візьмуть — немає прописки, знімати житло не по кишені, а сам він не впорається. «Ви ж родина! У вас двокімнатна, місця всім вистачить!» — переконувала вона з виглядом абсолютної впевненості.

Я спробувала м’яко пояснити: в одній кімнаті ми з чоловіком, в іншій — наша дитина. Де, вибачте, розмістити ще й дорослого хлопця? І тоді свекруха з блиском в очах видала: «Поставимо онукові друге ліжко, і будуть вони жити разом!» Ніби нема нічого страшного, хлопці ж подружаться.

Але тут не витримав мій чоловік. Він різко обірвав матір:
— Я не нянька, мамо! Ти хочеш зва— Ти хочеш звалити свого “дитя” на нас? Ні! Це твій син — і тобі з ним мучитися! Я в свої сімнадцять вже сам жив, і нічого, вижив! — і рішуче пішов до кімнати.