Connect with us

З життя

Мрії про дитину: хто нестиме фінансовий тягар?

Published

on

**Щоденник**

Інколи мені здається, що я не живу, а граю в якійсь виставі абсурду. Мій син, дорослий чоловік, ніби знову перетворився на хлопчиська, за якого усе вирішують інші. А невістка — ніби режисерка цього спектаклю, керує їхнім спільним життям, а за лаштунками стою я — завжди з гаманцем у руці, готова прийти на допомогу. Тільки в мене все менше сил, а вимог до мого терпіння — все більше.

Вони живуть разом із самого початку, ще до шлюбу. Спочатку син мешкав зі мною, у моїй хаті, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли зайшла мова про весілля, вони разом зняли квартиру. Я не втручалася, не лізла — нехай будують своє життя, як уміють. Допомагала грішми, коли просили. Не мільйонери ми, звісно, але я розуміла: молоді, важко, сама колись через це пройшла.

Але ось що не вкладається в голові — їхня ідея зараз, саме зараз, завести дитину. Ні стабільної роботи, ні свого кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви: мовляв, дитина не почекає, час іде, після тридцяти вже не варто народжувати — і взагалі, усе якось влаштується. І, як завжди, син киває, погоджується без тіні сумніву. Дивлюсь на нього — і не пізнаю. Де твій розум, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знов дозволяєш іншим вирішувати за тебе?

Працює, звісно, але там, де зарплату можуть затримати чи скоротити без попередження. Влаштувався він уже разів п’ять, й не менше. То керівництво підводить, то компанія розпадається. У невістки і взагалі копійки. А ще вони вже кілька разів міняли квартиру. Поки самі — то ще якось. Але з малюком на руках? З переїздами, зборами, коробками й плачем серед ночі? Хто це витримає?

Я намагалася говорити з ними спокійно. Казала: поживіть для себе, станьте на ноги, накопичте, обустройтесь, а потім уже — дитину. Але ні. Все вирішено. Їй дуже треба. І син, ніби під гіпнозом: «Звісно, давай». А я, виходить, маю готуватися до ролі не лише бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — це святе, я розумію. Але я теж не вічна, і в мене не безмежні ресурси.

Що якщо вони не впораються? Що якщо через кілька місяців виявиться, що нема чим заплатити за оренду, купити підгузки чи суміш? Хто буде крайнім? Авжеж, я. Бо відмовити рідному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже втрачаю сили, живу на межі — у мене свої проблеми, свої витрати, здоров’я, зрештою. Я не залізна.

А невістка… вона каже з посмішкою, майже весело: «Якось викрутимося». І це «якось» у неї звучить так легко й безтурботно, ніби йдеться про пікнік, а не про народження нової людини. А в мені все стискається — ну чому не подумати, не зважити, не порахувати?

Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Мрію про те, щоб понянчити, навчити, розказати казку. Але хочу, щоб це було в любові, в достатку, в усвідомленості. А не в хаосі й боргах. Хочу, щоб мій онук не відчував себе тягарем, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одіжці. Щоб він ріс у впевненості, що мама з татом упораються. А не в думці, що все тримається на бабусі.

Дивлюся на них і думаю: якби вони відклали на пару років — все могло б бути інакше. Влаштувались би на хорошу роботу, накопичили, орендували краще житло або навіть взяли іпотеку. Адже можна ж жити розумом, а не на «авось»? Але в цій родині, схоже, прийнято спочатку стрибати, а потім шукати парашут. І нехай хтось інший потім витягує з біди.

Я мовчу. Розумію, що мої слова влетять в одне вухо й вилетять у друге. А десь глибоко всередині вже готуюсь. Готуюсь до безсонних ночей, нових витрат, до відповідальності, яку не просила, але, мабуть, понесу. Бо коли в сім’ї з’являються діти, жертвувати собою доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — велике бажання, щоб хоч хтось у цьому ланцюжку колись-таки подорослішав…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

один × два =

Також цікаво:

З життя5 хвилин ago

«Побойся Бога, у тебя и так четыре квартиры! А мы с матерью куда, на улицу?»

«Лена, ну ты даёшь, у тебя же уже три квартиры, зачем тебе ещё одна? Нас с матерью что, на улицу...

З життя8 хвилин ago

Зрада в незнайомому домі

Зрада в новому домі Олег і Ярина одружилися й переїхали до нової квартири на околиці Львова. Їх переповнювала щастям: молоді...

З життя10 хвилин ago

Забравши гостинці, пішла назавжди

Я взяла гостинці й пішла назавжди. Була старшою у багатодітній родині, що жила в маленькому селі під Харковом. Усе лежало...

З життя1 годину ago

Сюрприз от дочери и зятя за праздничным новогодним столом

В новогоднюю ночь, когда вся наша семья собралась за праздничным столом, моя дочь Алина и её муж Игорь устроили неожиданный...

З життя1 годину ago

«Я хочу додому: історія про виселення з власної квартири»

«Тату, я хочу додому»: як мене викинули з рідного помешкання за кімнату Цю історію неможливо читати без сліз. Зрада рідної...

З життя1 годину ago

Загадка, що розірвала родину

**Таємниця, що розколола родину** У Дмитра важко захворіла сестра, яку він усе життя вважав матір’ю. — Дмитре, мені недовго лишилося,...

З життя2 години ago

Вигнали гірше за безпритульного пса

Вигнали, як бездомного пса — Дівчино, ваш телефон упав! Почекайте! — гукнув незнайомець, перекрикуючи шум дощу. Оксана йшла порожніми вулицями...

З життя2 години ago

Сердечные раны и скрытая магия

Скривавлені серця та потаємний приворіт Сьогодні повернулася з батьківських зборів у нашому містечку під Житомиром. Леся навіть не встигла зняти...