Мрії про дитину: хто заплатить за щастя?

**Щоденник батька**

Де мені жити — у реальності чи в якомусь цирку? Мій син, дорослий чоловік, наче знову став хлопчиськом, за якого усе вирішують інші. А невістка — як режисер у виставі, керує їхнім спільним життям, а за лаштунками стою я — завжди з гаманцем у руці, готова підхопити. Але сили вже не ті, а вимог до мого терпіння — більше.

З самого початку вони живуть разом, ще до шлюбу. Спочатку син мешкав у мене, в моїй хаті, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли зайшлося про весілля — знайшли квартиру в Києві. Я не втручалася, не лізла — нехай будують своє життя. Допомагала грошима, коли просили. Не мільйонери ми, та я розуміла — молодим важко, я сама колись через це пройшла.

Але ось що не вкладається у мене в голові — їхня ідея завести дитину саме зараз. Ні стабільної роботи, ні власного кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви: «Дитина не почекає, час іде, після тридцяти вже не можна, і взагалі, якось влаштуємося!» І син, як завжди, кива, без тіні сумніву. Дивлюсь на нього й не пізнаю. Де твій глузд, сину? Чому знову дозволяєш іншим вирішувати за тебе?

Роботу він має, таку, де можуть затримати зарплату чи скоротити без попередження. Влаштувався вже п’ятий раз — то «шеф козел», то «фірма розвалюється». У невістки і взагалі копійки. А ще вони вже кілька разів міняли житло. Поки самі — ще якось. А з немовлям на руках? З переїздами, коробками, плачем посеред ночі? Хто це витримає?

Я намагалася говорити спокійно: «Поживіть для себе, встаньте на ноги, заощадьте, а потім уже — дитину». Та ні. Все вирішено. Їй терміново потрібно. А син, наче під гіпнозом — «авжеж, давай». І я, виходить, маю готуватися до ролі не просто бабусі, а й другої матері? Допомогати — справа свята. Але в мене теж не вічна молодість і не безмежні ресурси.

А якщо не впораються? Якщо через幾年 год виявиться, що нема на що платити за оренду чи купити підгузки? Хто буде крайній? Звісно, я. Бо відмовити рідному синові й онуку я не зможу. І це лякає. Бо я вже втомилася жити на межі — в мене свої проблеми, витрати, здоров’я. Я не залізна.

А невістка… каже з посмішкою, наче жартома: «Якось викрутимося». І це «якось» звучить у неї легко, наче йдеться про поїздку на Труханов острів, а не про народження дитини. А в мене все стискається всередині — ну чому не подумати, не підрахувати?

Я не ворог дітям. Я мрію про онука, щоб няньчити, розповідати казки. Але хочу, щоб це було в любові, достатку й усвідомленості. А не в хаосі та боргах. Щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одежи. Щоб він ріс у впевненості, що тато з мамою справляться. А не в думці, що все тримається на бабусі.

Дивлюсь на них і думаю: якби відклали на пару років — усе могло б бути інакше. Знайти гарну роботу, відкласти гроші, орендувати щось краще, або навіть оформити іпотеку. Адже можна ж жити розумом, а не «авось»? Та в цій сім’ї, схоже, спочатку стрибають, а потім шукають парашут. Надіючись, що хтось витягне.

Я мовчу. Знаю, мої слова вилетять з вух, навіть не затримавшись. А десь глибоко вже готуюся. До безсонних ночей, нових витрат, відповідальності, яку не просила, але понесу. Бо коли в сім’ї з’являються діти, жертвувати доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — надія, що колись хоч хтось у цьому колі навчиться дивитися далі власного бажання «зараз і одразу».