«Свекруха заявила про нормальну дівчину для сина, і я зрозуміла, що між нами не буде гармонії»

«Нічого, ще встигну знайти синові порядну дівчину!» — заявила свекруха. А я того дня зрозуміла: між нами ніколи вже не буде справжнього тепла.

Коли Олена виходила заміж за Дмитра, вона вірила: з його матір’ю колись знайдуть спільну мову. Так, жінка непроста. Так, любить розпоряджатися. Але час лікує. Тим більше, що з Дмитром вони щиро любили одне одного, йшли до спільної мети, збирали гроші, підтримували один одного.

І ось, через три роки після весілля, вони нарешті купили квартиру. Свою. Не батьківську. Не орендовану. Хай і в іпотеку, хай ще без меблів, але свою. Олена уявляла, як разом обиратимуть плитку для ванної, як Дмитро на вихідних збиратиме кухню, а ввечері вони питимуть чай на своєму балконі. Мрії гріли серце, а ремонт забирав усі сили. Тому дзвінки від свекрухи перестали помічати — їх просто не було. Ні дзвінків, ні візитів. Олена подумала: ну ось, налагодилося. Мабуть, прийняла. Перестала лізти. Виявилось — помилилася.

Того дня Дмитро запізнювався. Вже стемніло, а його все не було. Олена почала хвилюватися. Нарешті він відповів:

— Я зараз. Треба було забрати доньку маминої подруги, вона з дитиною. Мама попросила — незручно було відмовити.

Коли він увійшов у квартиру, Олена вже кипіла від злості.

— Ти вибач, але з яких пір таксуєш? Чи тепер ти рятівник усіх жінок за наказом матері?

Дмитро, втомлений, але ще спокійний, почав пояснювати. Мовляв, колись ця жінка допомогла йому з документами в університеті. Нещодавно пішла від чоловіка, з дитиною. Нікому було забрати. Ну, мати попросила…

Олена стиснула кулаки. Так, чуже лихо — не порожній звук. Але не того ж вечора, коли обіцяв обрати шпалери для спальні. Не того ж тижня, коли дружина одна тягне все, включаючи зустрічі з прорабами й біганину по будівельних магазинах. Але все ж — промовчала. Повірила. Подумала: ну один раз. Буває.

За пару днів подзвонила Тетяна — Оленина подруга, яка працювала в тій же установі, що й свекруха.

— Лено, тільки не кажи, що я розповіла, — прошепотіла вона. — Але я випадково почула розмову. Твоя свекруха начальниці розповідала, як її подруга розкішну доньку виростила. Розумниця, красуня, з дитиною, але вся така гідна. А головне — Дмитро з нею, міл, вже спілкується. Ти уявляєш?

Олена стиснулася всередині.

— І ще… — продовжила Тетяна. — Твоя свекруха сказала, що «нічого, ще встигне знайти синові порядну дівчину». Так і заявила, вголос. При начальниці!

В Олени в голові ніби хтось запалив світло. Раптом усе стало зрозуміло: чому саме цю жінку «нікому було зустріти», чому так раптом чоловік став «добрим самарянином» за проханням матері. Все — сплановано. Все — просчитано.

Того вечора Дмитра знову не було вдома. Олена набрала його — він відповів звичним уже тоном:

— Так я знову відвіз її… Там важко з дитиною…

Олена мовчки кинула трубку. На очі набігали сльози, але вона вже знала: плакати безглуздо. Її шлюб зараз — не двоє, а троє. Вона, він — і його мати. А мати явно вирІ в цю мить Олена остаточно зрозуміла, що якщо вона зараз не почне боротьбу за своє щастя, то ніхто цього за неї не зробить.