З життя
«Як моя племінниця знайшла сім’ю після довгих років розлуки: дякую, феє!»

«Дякую, феєчко, що в мене з’явився тато»: як моя племінниця знайшла сім’ю через роки розлуки
— Мамо, а коли фея подарує мені татка? — одного разу запитала моя донька, дивлячись на мене своїми великими очима, в яких було більше надії, ніж я могла витримати. Ми з нею часто грали у чаруючі ігри, малювали, вигадували казки. Того дня вона дістала з коробки аркушку, де була намальована дівчинка, яка розмовляла з крихітним чоловічком. А потім знайшла ще один малюнок — на ньому дівчинка робила зарядку й сміялась.
— Ось так я буду робити зарядку, а потім обіллюся водою, мамо! — із радістю сказала вона і, трохи пограючись, спокійно заснула.
З того часу я ще більше задумалась над тим, що життя все ж таки вміє бути непередбачуваним. Але розкажу по порядку.
Колись я вступила до педагогічного університету разом із своєю найкращою подругою Олею. Ми були нерозлучні: навчання, студентські ночі, мрії про майбутнє. Після закінчення обі пішли працювати до школи. Оля паралельно ілюструвала дитячі книжки — у неї були золоті руки та незвичайна уява. Саме її творчість помітили закордонні видавці, і одного разу їй запропонували контракт у Канаді. Так вона поїхала — на цілих три роки. Листувались, дзвонили, сумували.
Коли Оля повернулась у рідне місто, вона була вже не одна. З нею була маленька дівчинка — її дочка. Про батька Оля нічого не розповідала. Батьків до того часу у неї вже не було. Вона жила сама та виховувала дитину. Я намагалась бути поруч, допомагати. Соломійка була справжнім сонячним променем. Оля у вільний час малювала — найчастіше свою доньку в різні періоди життя: школяркою, підлітком, дорослою. Мене вражало, з якою точністю вона могла зобразити майбутнє.
— Звідки ти знаєш, якою вона буде? — питала я.
— Побачимо, — лише посміхалась у відповідь Оля.
Та радість тривала недовго. Коли Соломійці виповнилось два роки, серце Олі не витримало. За роки, проведені за кордоном, у неї загострились проблеми зі здоров’ям, і одного разу її просто не стало.
Я одразу ж почала збирати документи для усиновлення. Страшніше за все було одне — що дівчинку можуть забрати чужі люди. Боялась, що запізнюсь, що вона потрапить до іншої родини. Але, на щастя, я встигла. З того часу я стала для Соломійки мамою. Вона знала, що її справжня мама — тепер на небесах. Ми разом переглядали малюнки Олі, особливо перед сном — ці замальовки заспокоювали дівчинку, ніби мама була поруч.
Соломійка росла розумною, доброю, мрійливою. Їй вр— Дякую, феєчко, що ти привела до мене татка, — прошепотіла вона, міцно притискаючи до грудей стареньку ляльку-фею, немов благословляючи цю дивовижну, немов із казки, зустріч.
