«Мила, а ти хто така: як свекруха намагається повернути чоловіка до колишньої»

**Щоденниковий запис**

П’ять років тому мій чоловіко, Богдан, розлучився зі своєю колишньою дружиною — Олею. Їхній шлюб тривав недовго: все розпалося після того, як вона зрадила і, не соромлячись, швидко вийшла заміж знову. А через два роки в його життя увійшла я. Ми зустрічалися, закохалися, і ось уже три роки, як ми з Богданом — чоловік і дружина.

Здавалося б, все просто: люди розійшлися, у кожного — нове життя. Але, як виявилося, не у всіх. Його батьки — особливо свекруха — ніби застрягли в минулому, де досі існує «ідеальна родина» сина з Олею. Усі мої спроби бути ввічливою, нейтральною, поважною розбивалися об глуху стіну: мене просто не хотіли приймати. А причина одна — у Богдана з Олею є спільна дитина, отже, на думку свекрухи, це справжня сім’я, а я — лише випадкова супутниця.

Коли ми тільки починали зустрічатися, Богдан був вільний, а Оля давно влаштувала особисте життя. Він одразу чесно розповів, що має доньку, яку любить всією душею і з якою проводить кожну вільну хвилину. Оля тоді не заважала їхньому спілчанню, навпаки — була вдячна, що він не зник із життя дитини, як це часто трапляється. Вони спілкувалися лише через діло, сухо й спокійно.

Але саме це й дратувало свекруху. Вона хотіла повернути ту «свою» сім’ю будь-якою ціною. А я? Я, на її думку, просто «молода, гарненька», яка ще встигне вийти заміж за «свого». Навіть на нашому весіллі вона заявила:
— Навіщо тобі це? У нього вже є сім’я! Там дитина!

Я намагалася пояснити, що з повагою ставлюся до того, що в мого чоловіка є донька, що він чудовий батько, але ж сім’я — це не просто штамп у паспорті та минуле. Та свекруха не чула мене. Її серце належало лише Олі.

Коли колишня дружина розлучилася з другим чоловіком, свекруха сприйняла це як шанс усе виправити. Тепер, мовляв, усе налагодиться! Вона одразу почала запрошувати Олю на всі родинні свята, ніби та досі «дружина сина». На кожному застіллі я чула одні й ті самі слова:
— Оленька була гарною дружиною… Ну а ти, звісно, теж нічого, але…

Олю це, здавалося, мало хвилювало. Її кликали — вона приходила, водилася, усміхалася. Ні тепла, ні бажання щось повертати — нічого. Лише байдужий холод, яким вона, як виявилося, і підкорювала свій час свекруху. Та називала її «лагідною», «несперечливою», «жіночною». А я, мабуть, надто «жива».

Богдан бачив це все і намагався вмовити матір:
— Мамо, годі, у мене з Олею нічого немає. Ми виховуємо дитину, ми — батьки, але не пара. Чому ти не хочеш прийняти мою дружину?
СвекруАле воно таке важке — бути постійно між двома вогнями, коли одне з них — кохання, а інше — німість байдужого неприйняття.