Вона приревнувала мене… до кішки

Ой, я ніколи не думала, що опинясь у такій абсурдній, якщо не сказати дурній, ситуації. Ми з мамою дзвонимо один одному щодня — іногда навіть двічі: вранці й увечері. Але ось уже другий день поспіль я не можу до неї додзвонитися: або скидає дзвінок, або просто не бере трубку. Я почала серйозно хвилюватися. Вже збиралася їхати до неї додому — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Андрій на 8 Березня, але мама з технікою не дуже дружить.

І раптом — диво! Мама все ж таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила на прийом до суворого чиновника:

— Так, я тебе слухаю.

— Мам, ти куди зникла? Я вже місця собі не знаходжу, два дні не можу додзвонитися!

— Мені було неколи з тобою говорити. Особливо про котів, — чітко відповіла вона.

Я спочатку навіть не зрозуміла, у чому справа, але швидко в голові вибудувала логичну послідовність. Справа — у нашій кішці. Вже місяць, як ми рятуємо Мурку — нашу чорну красуню з ім’ям за паспортом «Марічка фон Львівська», якщо бути точною. Все почалося з нездужання, потім — біганина по клініках, неадекватні діагнози, купа уколів, таблеток, процедур, капельниць — і все даремно. Кішці ставало гірше, одна з клінік взагалі ледь не вбила її.

І тільки у третій нам зустрівся справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполягав на операції. Було страшно. Я боялася втратити її, але довірилася — і не даремно. Ми пройшли через складну реабілітацію: я годувала її з ложки, поила зі шприца без голки, спала поруч на підлозі, щоб почути, якщо їй стане гірше. І Мурка, на щастя, оговталася. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче й знову притискається до нас, як колись.

Перед усією цією маминою образаю я дзвонила їй та між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ти розумієш — суми вражаючі. Мама тоді аж охнула:

— Це кілька моїх пенсій! Ти з глузду з’їхала?!

Розмова закінчилася не сваркою, але й не дуже тепло. Я відчула щось недобре, але вирішила не приділяти уваги. А мама, мабуть, перетравлювала в собі цю інформацію, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.

Я не витримала і, почувши її звинувачення у «кішачому фанатизмі», запитала прямо:

— Мам… ти приревнувала мене до Мурки?

— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!

— Але вона ж захворіла, мамо! Мені що, її заспати було?! Це, між іншим, дешевше, ніж операція…

— Я не це мала на увазі, — пробурмотіла мама, уже не так впевнено.

— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Андрієм завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я перекажу тобі гроші, купимо все, що треба. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка просто теж член родини. Ми її любимо.

Мама пом’якшала. Голос вже не був крижаним, і прозвучали слова, яких я чекала:

— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.

— Бо ми її любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо тобі щось треба. А то я сама почну приїжджати й перевіряти твій холодильник і аптечку!

— Світланко, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Пробач, була дурною. Просто приїжджай, я так сумую…

— Вже їду, — посміхнулася я. — І тільки спробуй не спекти своїх пампушок!

Ввечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, пампушки, розмови, сміх. Все, як було. І я щиро подякувала Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, здатна ображатися, але така рідна. А з Муркою тепер усе гаразд. І нехай далі буде лише так…