Вона приревнувала до мого кота

Вона мене ревнувала… до кішки

Я й уявити не могла, що опинясь у такій абсурдній, якщо не сказати дурній, ситуації. Ми з мамою дзвонимо одна одній щодня — інше й двічі: вранці та ввечері. Але ось вже другий день поспіль вона не бере трубку — то скидає, то мовчить. Я почала серйозно хвилюватися. Збиралася вже їхати до неї — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Андрій на 8 Березня, та мама з технікою не дуже дружить.

І раптом — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила на прийом до суворого чиновника:

— Так, я тебе слухаю.

— Мам, де ти пропала? Я вже місця собі не знайду, два дні не можу додзвонитися!

— Мені було не до тебе. Особливо до розмов про котів, — вистрілила вона.

Спочатку я навіть не зрозуміла, про що йдеться, але в голові миттєво склалася логіка. Усе через нашу кішку. Вже місяць, як ми рятуємо Мурку — нашу чорну красуню з паспортним іменем «Мирослава фон Чорноморик», якщо точно. Почалося з нездужання, потім — біганина по клініках, дивні діагнози, купа уколів, таблеток, капельниць — і все даремно. Кішці ставало гірше, одна з лікарень ледь не добила її.

Та лише у третій клініці нам трапився справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполіг на операції. Було страшно. Я боялася втратити її, але довірилася — і не даремно. Ми пройшли важку реабілітацію: годувала її з ложки, поила зі шприца без голки, спала поруч на підлозі, щоб почути, якщо стане гірше. І Мурка, слава Богу, одужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче і знову притискається до нас, як колись.

Перед усією цією маминою образою я дзвонила їй і між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви ж розумієте — суми немалі. Мама тоді аж захлипнула:

— Це ж моїх кілька пенсій! Ти з глузду з’їхала?!

Розмова закінчилася не сваркою, але й не тепло. Я відчула щось недобре, але вирішила не зациклюватись. А мама, мабуть, перетравлювала інформацію, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.

Я не витримала і, почувши її звинувачення в «кішкоманії», запитала прямо:

— Мам… ти що, ревнуєш мене до Мурки?

— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!

— Але вона ж захворіла, мамо! Мені що, всипляти її?! До речі, це дешевше, ніж операція…

— Я не це мала на увазі, — пробурмотіла мама, вже не так упевнено.

— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Андрієм завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я перерахую тобі гроші, купимо все потрібне. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка теж частина родини. Ми її любимо.

Мама пом’якшала. Голос уже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:

— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатись на тварину.

— Бо ми її любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо тобі щось потрібно. А то я сама почну приїжджати й інспектувати твій холодильник та аптечку!

— Світланко, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Пробач, дуріла була. Просто приїжджай, я так сумую…

— Вже їду, — посміхнулася я. — І тільки спробуй не спекти своїх пиріжків!

Ввечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, пиріжки, розмови, сміх. Усе, як завжди. І я щиро подякувала Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, образлива, але така рідна. А з Муркою тепер усе гаразд. І хай далі буде лише так…