«Коли син занедбав себе, а невістка стала його віддзеркаленням — я втомилася від безладу»

Мені і в голову не спадало, що колись це вимовлю, але… я втомилася. Втомилася від брудного посуду, немитого лінолеуму, постійного запаху вчорашнього борщу та відчуття, ніби я не вдома, а в гуртожитку з неохайними сусідами. І все це — через власного сина та його “кохану”, яка вже два місяці живе в нас, як у санаторії.

Олесю двадцять два. Він навчається у політехі на заочному, недавно повернувся зі строкової служби й одразу влаштувався на роботу. Здавалося б — доросла людина, самостійне життя, допомагає з комуналкою, не марнує час. І я справді ним пишалася. До однієї розмови.

— Мамо, — сказав він якось, — Марійці важко дома. Батьки сварються, кидаються речами, не дають вчитися. Нехай трохи поживе у нас, доки вони не залагодять. Ми тихі, проблем не створимо.

Тоді мені стало шкода дівчину. Вона заходила до нас раніше — скромна, чемна, очі в підлогу, голос ледве чутний. Хіба ж відмовиш? Тим паче у Олеся окрема кімната, місця вистачає. Та я й уявити не могла, який “сюрприз” чекає на мене.

Перші тижні вони старалися: мили посуд, підмітали, поводили себе тихо. Навіть графік прибирання склали: субота — їхній день, середа — мій. Я тішилася — може, й справді подорослішали. Та за три тижні все розсипалося.

Брудні тарілки з присохлими залишками їжі лежали у мийці днями, на підлозі — волосся, обгортки, фантики. У ванній — плями від шампуню, клоччя у зливі, мильні розводи. Їхня кімната перетворилася на справжню леговище: одяг розкиданий, крихти на столі, ліжко завжди не застелене. А Марійка спокійно ходить по хаті з маскою на обличчі й телефоном у руці, ніби не в гостях, а на курорті.

Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь — те саме: “Не встигли, потім зробимо”. А “потім” розтягувалося на тижні. Тоді я просто почала сунути їм ганчірки й щітки у руки — мовчки, без дорікань. Але й це не допомогло. Одного разу вони пролили соус на скатертину — не витерли. Просто пішли. І знову все прибираю я.

Коли вчергове зайшла до їхньої кімнати й побачила той хаос, не витримала:

— Вам не гидко тут перебувати?

А син, навіть не зморгнувши, відповів:

— Генії панують над хаосом.

Та якого генія? Я бачу двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику й мати безкоштовну прислугу.

Олесь, звісно, обіцяв допомагати — купувати продукти, платити частину витрат. На ділі вносить тільки за комуналку. Їжу купує раз на тиждень, зате замовляють її майже щодня. Суші, піца, доставки… мене теж частуА потім прокинулася й усміхнулася, бо усвідомила, що це лише був сон, і в реальності мій син все ще акуратний, а його дівчина допомагає по господарству.