З життя
Я попросила сина переїхати, а він зруйнував квартиру, яку я хотіла передати його сестрі

Я попросила сина звільнити квартиру, а він знищив її, хоч я хотіла віддати її його сестрі
Мій син Тарас вчинив зі мною та його молодшою сестрою так підло, що досі не можу прийти до тями. Його зрада, наче ніж, пройшла крізь моє серце, зруйнувавши довіру, яку я мала до нього все життя. Ця історія — про материнську любов, розбиті надії та сімейну трагедію, що залишила нас серед руїн.
Мене звуть Оксана Петрівна, мені 62 роки. Я живу в невеличкому містечку на півдні України, виховала двох дітей — сина Тараса і доньку Соломію. Нещодавно я попросила Тараса звільнити квартиру, де він жив із родиною, аби туди могла переїхати Соломія. Та те, що ми побачили, коли увійшли з донькою всередину, приголомшило нас. Тарас і його дружина Ярина не просто виїхали — вони знищили все: зірвали шпалери, вирвали ламінат, зняли люстри, карнизи, навіть ванну й унітаз забрали з собою. Я певна, що це була помста, і підбурювала його Ярина.
Десять років тому, коли Тарас одружився з Яриною, я отримала у спадок двокімнатну квартиру від тітки. Тоді молодята чекали дитину, і я, бажаючи допомогти, дозволила їм поселитися там. «Поживіть поки, — сказала я. — Але це не подарунок, а тимчасовий прихисток, доки не придбаєте своє». Квартира була старою, без ремонту, адже в ній жила літня родичка. Тарас і Ярина, за підтримки її батьків, вклалися в ремонт: замінили вікна, проводку, сантехніку, викинули стару меблі й облаштували все наново. Я раділа, що вони створили затишок, але завжди нагадувала: квартира не їхня.
Роки минали. Тарас і Ярина народили двох дітей, влаштували їх до садка та школи поруч. Їм було зручно, і вони, здавалося, забули мої слова. За десять років вони не накопичили на іпотеку, не зробили жодного кроку, щоб придбати своє житло. Їхнє життя текло спокійно, а я мовчала, не бажаючи руйнувати їхній спокій. Але все змінилося, коли Соломія, моя молодша донька, сказала, що хоче жити окремо. Їй 24, вона щойно закінчила інститут, почала працювати й мріє про власне життя, про заміжжя. Я вирішила, що час передати квартиру їй.
Коли я повідомила Тарасові, що їм треба виїжджати, він зблід. «Як це — виганяєте нас?» — скрикнув він. Ярина мовчала, але її погляд був сповнений злості. «Я попереджала, що квартира не ваша назавжди, — твердо відповіла я. — За стільки років ви могли купити собі житло. Орендуйте квартиру або переїжджайте до батьків Ярини». Я дала їм місяць, але цей час перетворився на кошмар. Ми сварилися щодня, Тарас кричав, що я руйную їхнє життя, Ярина звинувачувала мене в несправедливості. Я трималася, але серце боліло від їхньої ненависті.
Нарешті вони виїхали. Я з Соломією прийшла, щоб прибрати перед її переїздом. Та те, що ми побачили, було гірше за будь-який жах. Квартира нагадувала руїни: голі стіни, зірваний ламінат, пусті стелі без люстр, навіть ванни й унітазу не було. Я затремтіла від люті, подзвонила Тарасові: «Як ти міг так вчинити зі мною і сестрою? Це підлість!» Він відповів грубо: «Я не залишу Соломії квартиру з ремонтом! Ми з Яриною все робили самі, витрачали гроші, сили, час. Чому я маю робити їй такий подарунок?»
Його слова добили мене. Соломія, яка стояла поруч, плакала. Їй усього 24, у неї немає грошей на ремонт, а я, пенсіонерка, не можу допомогти — моя пенсія ледве вистачає на себе. Квартира непридатна для життя, а Тарас і Ярина, схоже, тішаться нашим горем. Я дала їм дах над головою, підтримку, а вони віддячили руйнацією. Це не просто помста — це зрада, яку я не можу пробачити. Моя донька залишилася без дому, а я — без віри у власного сина. І тепер я запитую себе: де я помилилася, виховуючи його?
Розпач і гнів — поганий порадник, але найбільше болять не зруйновані стіни, а розбите серце. Іноді ті, кому ми віддаємо усе, повертають нам лише пустоту.
