«Мій син бореться з гастритом, а його дружина годує його фастфудом: спокій залишає мене…»

Мене звуть Олена Іванівна. Моєму синові Андрію нещодавно виповнилося двадцять сім. Півроку тому він одружився з дівчиною на ім’я Соломія. Вона розумна, вродлива, з гарним вихованням. Зараз закінчує шостий курс медичного університету, стане лікарем. Здавалося б, усе гаразд, але я не знаходжу спокою — серце моє тривожиться. Бо бачу: вона не піклується про мого сина так, як треба.

Андрій з дитинства страждає на хронічний гастрит. Спадкове, від батька. Це не просто якась «нездужа від їжі», як тепер багато хто вважає. Це хвороба, яка під час загострення перетворює життя на пекло. Навесні та восени йому особливо важко: печія, біль, блювання, безсоння. Я знаю, через що він проходить, бо сама лікувала його довгі роки. Поки жив зі мною, я суворо стежила за його режимом: дієта, нічого смаженого, ніякого фастфуду, їжа за розкладом — легкі каші, варене м’ясо, супи, киселі. Я не просто годувала його — я берегла.

Перед весіллям я попередила Соломію:
— У Андрія слабкий шлунок. Треба бути обережною, особливо в межсезоння. Будь ласка, годуй його правильно.
Вона усміхнулась і пообіцяла, що все буде під контролем. Я повірила.

Але через місяць зайшла до них у гості й остовпіла. На кухні — брудний посуд, у холодильнику — лише кетчуп, пиво та зачерствілий хліб. У смітнику — коробки від піци та крильця із швидкого харчування. А на плиті — порожньо. Запитала:

— А Андрій де?

— На роботі, скоро буде, — спокійно відповіла Соломія.

— Хоча б сьогодні поїв?

— Та ніби щось… зранку…

У мені все завмерло. Я знала, чим це закінчиться. І не помилилась. Через три місяці — лікарня. Гостре загострення. Краплі, дієта, біль. Я сиділа біля нього майже весь час. А Соломія заходила — на годину, відсилила дві, потім казала, що потрібно «готуватись до заліку». Мені стало страшно.

Після виписки я принесла їм курча. Справжнього, свіжого, купленого на ринку. Попросила зварити легкий бульйон. Вона кивнула. Минув тиждень — заглянула в морозилку, а курча лежить недоторкане. Навіть не розморожене. Не кажу вже про бульйон.

Я запропонувала допомогу:

— Соломіє, давай я приготую. Розумію, ти зайнята, навчання, іспити…

— Не треба! — різко відповіла вона. — Я сама впораюсь.

Та я бачу — не справляється. І мені боляче дивитись, як мій син, якого я стільки років плекала, знову потрапляє у хащі хвороби. А він мовчить. Не хоче образити дружину. Не хоче сварки. Але він худне, став дратівливим, знову не спить.

А я не можу мовчати. Не можу байдуже спостерігати, як його здоров’я котиться до прірви. Я не хочу сваритись із Соломією. Не хочу руйнувати їхній шлюб. Але я не дозволю собі стояти осторонь, коли моєму синові щоЯ вже прийняла рішення: завтра піду до її матері, розповім усе, як є — хай вона знає і розуміє, що робиться з її дочкою.