«Щоб дізнатись правду, мати прикинулася хворою, але результат здивував усіх»

Коли рано вранці задзвонив звонок, Мар’яна ледве зрозуміла, чи вона ще в ліжку, чи вже прокинулась. На екрані з’явилося ім’я — «мама». Сон як рукою сняло. Голос матері був бадьорим, майже веселим:

— Спиш, ледарко? А я вже палянички в піч поставила. Завтра чекайте на гостини: тебе й Андріяка. Потрібно поговорити. Ні, не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб ви на моїх похоронах горлянки рвали через хату й копійки. Приїжджайте обоє, без відмовок!

Мар’яна зціпилась. Заповіт? Похорони? Що коїться? Але мати говорила так впевнено, що спередітись не виходило.

Тим часом Ганна Степанівна, мати Мар’яни й Андрія, сиділа за столом, поправляючи вишитий хустинку. Поруч допікала сусідка Марта, в очах — тривога:

— Ганнусю, ти захворіла? Звідки такі похмурі розмови? Лякаєш мене…

— Не бійся, Марто, просто хочу дітей побачити. Рік же не бачились. Кожен сам по собі, немов чужі. А якщо завтра щось трапиться, хто їм усе розповість? Та й перевірку влаштую. Подивлюсь, хто як до мене справді ставиться.

Із цими словами Ганна Степанівна зачинила двері за сусідкою й пішла відпочити. Завтра мав бути важливий день.

Ранок вийшов похмурим, наче під її план. Прибрала в хаті, переодяглася в старий халат, вмилася, сіла в крісло, затаївши подих. За годину в двері постукали.

Першою в хату вбігла Мар’яна — розчервонілася, схвильована.

— Мамптом! Що сталося? Ті хвора? Який заповіт? — заголосила вона, кидаючись до матері.

Позаду, спокійніше, увійшов Андрій.

— Ну ти й налякала нас, мамо. Вже зібралася, чи що? Може, ще рано?

— Сідайте за стіл, діти мої, — спокійно сказала Ганна Степанівна. — І своїх половинок кличте. Оленко, Василю, заходьте, не соромтеся.

Коли всі посідали, вона заговорила.

— Лише слухайте й не перебивайте. Мені треба сказати. Старість не радість, а я живу сама. Хвороби не питають, коли приходити. Тому й вирішила: скажу, поки можу. Але спочатку — допомога по господарству. Хто, як не рідні, старусі допоможе? Дрова порубати, обід зварити…

Мар’яна з Оленою закивали й взялися до справи Ганна Степанівна пильно спостерігала: тісто липло до пальців, картопля нарізалася затовсто, каструлі брязкали. «Міські ви мої невміхи», — з журбою подумала вона, але голосом не докоряла. Не в цьому річ.

Коли накрили стіл і пообідали, вона попросила Василя й Олену вийти — лишилася наодинці з дітьми.

— Ну, тепер слухайте уважно. Хату, у яй виросли, я вирішила віддати Марті, сусідці. Вона поруч, вона допоможе, якщо раптом щось. Андрію, тобі залишу сарай, інструменти, господарство. Що захочеш — те з ним і зробиш. А тобі, Мар’янко, заповідаю заощадження. Я давно пенсію відкладала, майже не витрачала.

У кімнаті запала важка мовчанка.

— Хату — чужій жінці? — нарешті вимовив Андрій. — Ти серйозно?

— А чому б і ні? Ви рік до мене не приїжджали. А Марта щодня заходить. А ти, Андрію, на весілля своє мене не запросив — соромно було, що мати у тебе з села? А тебе, Мар’янко, я з того часу, як за Василя другий раз вийшла — не бачила. Та й тоді образилась, пам’ятаєш? Коли я сказала, що Степан тобі не пара. Я ж була права…

— Мамо, годі… — прошепотіла Мар’яна.

— Погано мені. Піду приляжу, — втомлено видихнула Ганна Степанівна і зачинила за собою двері у спальню.

На дворі зав’язалася суперечка.

— Це все через тебе! — шипів Андрій. — Могла б матір відвідувати. Тепер хату Марті перепишуть!

— Та ти жартуєш! Я одна працюю зранку до ночі! А ти з Оленкою чим зайняті? Вона ж у будь-якому разі вдома сидить, могла б до мами ходити!

Вони кричали, перебивали один одного. Ганна слухала, сидячи в кріслі й дивлячись у вікно. В очах стояли сльози. Де ті діти, що бігали влітку босі по двору? Де їхня доброта, турбота одна про одну?

Коли вони повернулися в хату, вона вже не лежала — сиділа, зібрана, стримана, але очі зрадливо блищали.

— Мамо, ти що? Тобі ж погано… — почав Андрій.

— Вже краще, — глухо промовила вона. — Мені усе зрозуміло. Я нікому не потрібна. Заповіт, кажеш? Буде. Але пізніше про це поговоримо. Коли ви самі вирішите — нащо вам ця хата: щоб любити чи щоб ділити?

Вранці за сніданком панувала тиша. Лише скрип стільця й дзвін ложок. Першою наважилася заговорити Мар’яна:

— Прости нас, мамо… Ми були неправі. Я буду приїжджати, чесно. Ми ж родина…

Ганна кивнула. За столом повисло тепле мовчання.

З того часу багато змінилось — і нічого. Андрій майже не з’являвся, але старанно присилав гроші. А Мар’яна стала навідуватись частіше. Юшка, варення, допомога в городі. Але про заповіт більше ніхто не питавІ ніхто з них не знав, що він давно лежав у нижній шухляді комоду, підписаний і завірений, бо Ганна Степанівна, як і завжди, любила своїх дітей, навіть якщо вони не заслуговували цього.