Connect with us

З життя

«Син покинув мене на весіллі: тепер я сумніваюся, чи була йому коли-небудь потрібна»

Published

on

До цього дня я й досі не можу прийти до тями. Пам’ятаю, як мені подзвонила сестра й радісно привітала:

— Ну нарешті! Твій син одружився!

Я завмерла з телефоном у руці.
— Що? — ледь видишляла. — Одружився?.. Ти, мабуть, помилилася. Він би мені сказав. Адже я ж його мати…

Але виявилося — не помилилася. Її син побачив у мережі фото: мій в костюмі, поруч наречена в білій сукні, повно квітів, офіціанти, музика, фуршет… А підпис: «Найщасливіший день мого життя».

Я сіла. Просто сіла посеред кухні. Чайник свистів, млинці на сковороді холоділи. А я сиділа й не могла поворухнутися. В голові лунало одне: чому?.. Чому він навіть не повідомив?

Народила я його пізно. У тридцять один, що зараз — нічого особливого, а тоді в пологовому називали «старородячою». Через десять років чоловіка не стало — інфаркт на роботі. Залишилися ми вдвох. Я тягнула нас як могла. Працювала, не спала ночей, усього себе позбавляла, аби в сина було все. На себе махнула рукою. Ні особистого життя, ні відпочинку — лише він.

Він виріс, закінчив університет, зїхав на орендовану квартиру. Жив своїм життям, а я не лізла. Інколи заходив, приносив фрукти, розповідав, що все добре. Я раділа вже тому, що в нього все складається. Потім привів познайомити мене з Марічкою — гарною дівчиною, молодшою за нього на десять років, тихою, усміхненою, простою. Вона мені сподобалася. Я навіть подумала: «От і добре. З’явилася у нього та, що стане йому родиною».

Вони пішли, а я довго сиділа на кухні, усміхалася й уявляла, як няньчитиму онуків. Я була впевнена — раз познайомив, значить, все серйозно. Ну і звичайно, як буде весілля — запросить.

Але я помилялася.

Коли я подзвонила йому, він не відповів. Потім передзвонив сам, наче нічого й не сталося. Я спробувала говорити спокійно:

— Ти щось хочеш мені розповісти?

Він завагався.
— А, ти вже знаєш… Так, ми вчора розписалися. І завтра їдемо у весільну подорож. Я хотів заїхати…

І справді, через півгодини приїхав: з тістечком, з букетом. Поцілував мене в щоку. Сів, немов так і треба.

— Ну так, весілля було. Але ми зробили все вузьким колом. Лише молодь. Ти ж розумієш, там була музика, танці. Тобі б було важко… — сказав він між іншим, наче пояснюючи, чому не запросив мене на шашлики.

— А батьків Марічки запросили? — запитала я.

— Ну… так. Але їм ще й сорока нема…

Ось тут усе всередині перервалося.
— А мені шістдесят. Значить, я вже не підходжу під ваш формат, так?

Він опустив очі. Мовчки їв тістечко. Я розглядала його й не розуміла, коли ми стали чужими. Я ж не наполягала на банкеті. Не потрібні мені їхні тусовки. Але чому ж навіть у ЗАГС не запросили? Чому я дізналася про це не від нього, а від сестри?

— Ми не подумали, — сказав він, коли я запитала.

Не подумали. Знаєте, що в цих словах найстрашніше? Не злість, не образа — а повна байдужість. Він просто не вважав за потрібне. Забув. Не спало на думку.

А адже я для нього — усе життя. Я ночами сиділа над ним, коли він гарячкував. Я тягала важкі сумки, коли грошей не було. Я прала, готувала, підробляла по вечорах, аби йому було легше. Я не дозволяла собі слабшати. Ніколи.

А він… просто одружився. Без мене. Навіть не подумав, що мати може образитися. Що їй буде боляче. Що вона, можливо, саме зараз сидить у порожній квартирі, дивиться на старі фото й намагається зрозуміти: чи був я йому колись потрібен?

Тепер я сиджу й думаю: якби я сама не подзвонила, він взагалі б мені сказав? Чи так би і жив далі, мовчки, не розповідаючи про весілля, не вважаючи за потрібне поділитися?

Кажуть, діти нікому нічого не винні. Так, не винні. Але хіба це нормально — забути свою матір у день, який називають «найкращим у житті»?

Він поїхав, і в домі зробилося дуже тихо. Я не звинувачувала його. Не кричала, не влаштовувала сцен. Просто відпустила.

Може, у житті кожної матері настає момент, коли треба визнати: твоя дитина стала дорослою. І в її житті для тебе вже немає місця. Але я не думала, що це буде так боляче…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 + 7 =

Також цікаво:

З життя12 хвилин ago

Вибір, що змінює все

**Важке рішення** — Ба, я не хочу кашу, — тихо підсунув від себе тарілку Макарко, не відводячи очей від Оксани....

З життя1 годину ago

Не чекай на вибачення!

14 червня 2024 року “Нема в тебе нічого, чим могла б виправдатись переді мною”, – випалила я, різко вказуючи рукою...

З життя1 годину ago

Сімейний ідеал

Ідеальна родина — Ой, я боюсь, — зупинилася перед під’їздом Світлана. — Чого? Моїх батьків? — спитав Олег і взяв...

З життя2 години ago

Приют надії

Дім для Олени Олег завжди пишався старшим братом і з дитинства наслідував його. За столом їв те саме, що й...

З життя2 години ago

Підходь до мене…

Іди до мене… Оксана Терниченко ненавиділа своє тіло. З дитинства вона була пухкенькою і заздрила струнким одноліткам. Скільки вона не...

З життя3 години ago

Перший крок — найскладніший

Перший блин комом Маринка була гарненькою дівчиною двадцяти семи років. У її житті все було, як у пісні: «Ми вибираєм,...

З життя3 години ago

Я прагну повернутися

Ганна завжди прокидалася до дзвінка будильника, ніби в ній були вбудовані власні внутрішні годинники. Вставала, вмивалася і готувала сніданок. Коли...

З життя4 години ago

Того літнього дня на річці…

Того літа на річці… Родина Варі була дружною. Коли вона вчилася в третьому класі, у неї народилася сестра Олеся. Роль...