«Три котлети на тарілці: чому чоловік влаштував скандал через мою вагу»

Сіла я собі на тарілку три котлети — чоловік розлютився й заявив, що мені треба схуднути.

Шість років у шлюбі, і вже троє діточок. Старшому, Тарасу, п’ять, донечці Олені — три, а найменшому, Миколці, ледь півроку. Мене звуть Ганна, мені тридцять шість. Я змалку мріяла про міцну родину, і ось, наче все є — але останнім часом відчуваю, ніби гублю себе саму.

З Василем ми зустрілись, коли мені йшов уже тридцятий. Усі подруги давно вже носили обручки, виховували дітей, обговорювали школи та кредити, а я все ще шукала свою долю. Робота — дім — робота. Так і жила.

А потім він з’явився — високий, впевнений у собі, колишній спортсмен, а тепер — керівник відділу. Я й уявити не могла, що він мною зацікавиться. Але він дзвонив, запрошував на прогулянки, розпитував про мої справи. А коли запросив познайомитись з матір’ю — я зрозуміла: це серйозно.

Його мати — найтепліша жінка. Відразу ж прийняла мене, назвала «сонечком» і підштовхнула Васю до пропозиції. Ми одружились, і я була щасливою. Через дев’ять місяців народився Тарасик, і я пішла у декрет. Потім — Оленка, а невдовзі і Миколка. З того часу я вже не повернулась на роботу. Весь мій час — дітям і домівці.

Тарас ходить на танці та малювання, Оленка вчиться вдома зі мною. Я вважаю себе доброю матір’ю. Але є одне «але» — я дуже поправилась. Зараз важу майже вісімдесят кілограмів, а колись було сорок дев’ять. Раніше встигала двічі на тиждень ходити до спортзалу. Тепер у мене троє дітей, і знайти хвилинку для себе — майже неможливо.

Пару разів пробувала робити зарядку вдома — не встигну розігнутись, як один просить пити, другий — на горщик, третій — на ручки. Бувають дні, коли ледь знаходжу сили підвестись з ліжка, не кажучи вже про тренування.

Василь спочатку жартував: кликав мене «пиріжечком», «ведмедиком». Здавалось, йому це навіть подобалося. А потім — перестав. Почав мовчки дивитись, зітхати. А далі — пішли докори.

Минулого тижня сіли обідати. Я поклала собі три невеликі котлети — була голодна, зранку нічого не їла. А він раптом вихопив дві з мого тарілки, шпурнув назад на пательню й холодно промовив:

— Тобі треба схуднути. Ти себе бачила?

Я оніміла. А він додав:

— Якщо покохаю іншу, винен будеш ти. Мені ж потрібна жінка, з якою хочеться бути. А ти… ну, ти сама подивись.

Ці слова ніби вдарили мене по обличчю. Я звела очі, стиснула губи. В голові крутились думки: «Та він же правий… Напевно, я й справді себе запустила. Я негарна. Я втомлена. Я більш не цікава…»

А я ж теж хочу — до салону, на манікюр, на масаж, хоча б у кав’ярню. Але в нас немає ні часу, ні грошей. Усе йде на дітей, гуртки, оренду, кредити, одяг для чоловіка — адже він керівник, має виглядати презентабельно. Допомагаємо й його матері — пенсія в неї маленька. А на себе — нічого не лишається.

Буває, стою в примірочній, приміряю щось і плачу. Тому що усе мені мало. Усе сидить погано. Відчуваю себе потворною і непотрібною.

Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає свого доходу — не працюю. Ніби в пастці: немає часу, щоб вийти на роботу, і немає сил, щоб вирватись з цього кола.

Боюсь, що він піде. Бачу, як він дивиться на інших жінок. Стройних, доглянутих, легких. Я стараюсь. Чесно. Але у мене немає можливості бути «ідеальною». Я тільки й роблю, що варю, прасу, годуЯ вже не знаю, чи зможу колись знову почуватися живою, а не лише машиною для прання, приготування їжі та годування дітей.