Як переконати дочку чоловіка переїхати до бабусі

Ось переказана історія так, ніби ми з тобою кавою п’ємо й по душам балакаємо…

Коли я виходила заміж за Віталія, то знала, що в нього є донька від першого шлюбу. Мар’яна, його колишня, покинула дичину ще шість років тому — зібрала речі й махнула до Іспанії з якимось новим кавалером, почала життя з чистого аркуша. За ці роки вона народила ще двох, а про старшу доньку згадує раз на місяць у відеодзвінках, й подарунки шле тільки на свята. Я бачила, як дівчинка сумує за матір’ю, як вдивляється в екран телефону, сподіваючись, що мати скаже: «Приїжджай до мене». Але та ні разу не покликала, ні разу не приїхала. Просто викреслила доньку зі свого життя.

Спочатку дівчинка жила у свекруги — Віталієвої матері. Та досить швидко втомилася, не впоралася з навчанням, капризами й істериками. І просто повернула онуку батькові. Віталій привів її додому, подивився мені в очі й тихо промовив: «Іринка поживе з нами. Надовго».

Я щиро намагалася бути хорошою мачухою. Купувала одяг, готувала улюблені страви, забирала зі школи, розмовляла по душі. Намагалася стати подругою. Але дівчинка замкнулася. Ніби вибудувала між нами стіну й навіть не намагалася зблизитися. Вона не просто ігнорувала мене — вона немов спеціально показувала, що я в її світі ніхто.

Минуло три роки. Зараз їй дванадцять. І вона все так же живе у нас, командує, ніби це її квартира, а не наша з чоловіком. Кожного вечора скаржиться батькові: «Тітка Таня змусила мене прибрати за собою», «Тітка Таня не купила мені те, що я хотіла». А потім свекруха дзвонить мені з докорами, що я «мало уваги приділяю дитині» й що «мені самій скоро народжувати, от і вчися бути матір’ю». Але сама вона з онукою возитися не хоче, навіть на годину не погодиться посидіти, коли мені терміново до лікаря чи на роботу.

Я виснажена. Працюю, веду господарство, готую, а тепер ще й вагітна. Віталій, хоча й не на боці доньки, все одно просить мене бути м’якшою, терплячішою. А я вже не можу. Ця дівчинка стала джерелом подразнення. Вона неохайна, груба, не вміє дякувати, не слухається й завжди чимось незадоволена. Вона не моя, і я вже навіть собі в цьому не брешу.

Буває, сиджу вночі на кухні й думаю: «Якби я тоді не взяла її до нас… Якби наполігла…» Але тепер пізно. Я не можу піти від чоловіка — у нас буде спільна дитина. І, як би егоїстично це не звучало, я все частіше мрію, щоб Віталієва донька сама захотіла повернутися до бабусі. Щоб сказала: «Мені з бабусею краще». Я не буду її умовляти залишитися. Не буду плакати.

Я просто хочу жити спокійно. Без постійних докорів, без боротьби за місце в цьому домі. Хочу, щоб моя дитина росла в любові й гармонії, а не у вічній напрузі й сварках. Може, це мій єдиний шанс зберегти сім’ю й не втратити себе.