Connect with us

З життя

Бабуся випробовує наші нерви: удавання хвороби чи прохання про допомогу?

Published

on

Мене звати Олеся. Мені 37 років, я одружена, у мене є мама, їй 56, і бабуся — баба Параска, якій вже 85. Ми живемо в невеликому містечку на Полтавщині, де зими бувають холодними, а відстані між хатами здаються нескінченними, особливо коли мчиш по засніжених дорогах серед ночі.

Баба Параска, незважаючи на свій вік, наполегливо живе сама у старенькій хаті на околиці. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, і хоча та не раз пропонувала їй затишок і турботу, бабуся твердить, що її дім — це її фортеця, і ніхто не змусить її покинути рідні стіни. Але останнім часом її самотність, здається, стала для неї нестерпною, і вона знайшла спосіб тримати нас у постійній напрузі.

Почалося з того, що бабуся почала дзвонити нам з мамою майже щодня, з жалібними скаргами, що їй «дуже погано». Її голос у трубці тремтить, вона стогне, каже, що «серденько коле» чи «ноги не держать». Ми з мамою, кидаючи всі справи, мчимо до неї, стискаючи кулаки від тривоги. Але, приїжджаючи, бачимо ту саму картину: бабуся, ніби за чарівним помахом, оживає. Вона вже метушиться по хаті, частує нас чаєм з варенням і навіть жартує. А ми стоїмо, збентежені, з шалено б’ючимся серцем, не знаючи, сміятися чи плакати.

Ми з мамою втомилися від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар струмом, але ми не можемо просто махнути рукою і не приїхати. А раптом цього разу щось серйозне? А раптом ми не приїдемо — і станеть ой як погано? Ця думка гризе нас, не даючи спокою. Ми боїмося, що, якщо проігноруємо її поклик, ніколи не пробачимо собі, якщо з бабусею щось трапиться.

Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали до бабусі о четвертій ранку, у заметному снігу, навіть як слід не встигнувши одягнутися. Я була в домашній блузці, мама — у старенькому кожусі, накинутому на нічну сорочку. Ми думали, що застанемо бабусю ледь живою, але вона зустріла нас з усмішкою і сказала, що в неї «просто тиск підскочив». За півгодини вона вже діставала з комори своє легендарне вишневе варення і запрошувала нас за стіл. Ми були в шоці, але тоді списали все на випадковість.

Ми намагалися зрозуміти, у чому справа. Умовляли бабусю обстежитися у лікарні, але вона лише махала рукою, кажучи, що «всі ці лікарі тільки гроші з людей витягують». Тоді ми привезли до неї лікаря додому. Він оглянув бабусю, поміряв тиск, послухав серце і виніс вердикт: для її років вона у доброму здоров’ї. «Їй потрібно більше спілкування, — додав лікар, дивлячись на нас з мамою. — Навідуйтеся частіше, і дзвінки припиняться». Але як же він помилявся!

Ми і так намагаємося приділяти бабусі час. Я живу за годину їзди від неї, мама — трохи ближче, але після роботи, у заторах і виснаженні, що дня приїжджати неможливо. У вихідні ми з мамою чергуємо: то я везу бабусі продукти і сиджу з нею за чаєм, то мама приїжджає, щоб допомогти з прибиранням. На свята ми завжди їдмо разом, з подарунками й квітами, щоб її порадувати. Але, здається, цього їй замало. Їй треба більше — наша увага, наші нерви, наш час.

Мама не раз пропонувала бабусі переїхати до неї. Вона готова віддати їй найкращу кімнату, оточити турботою, але бабуся невблаганна. «Не хочу бути вам обузою, — говорить вона, а потім знову дзвонить серед ночі зі скаргами. — Краще вмру у своїй хаті». Ці слова ріжуть нас, як ножем, але що ми можемо вдіяти?

Ми десятки разів просили бабусю не дзвонити, якщо їй не справді погано. Пояснювали, що кожен такий дзвінок — це стрес, це страх, це втрачені години сну. Але вона ніби не чує. Або не хоче чути. Її дзвінки продовжуються, і щоразу ми з мамою опиняємося в пастці: їхати чи ні? Ігнорувати чи повірити? Ми боїмося помилитися, боїмося проґавити момент, коли допомога справді знадобиться.

Іноді я думаю, що бабусі просто нудно. Їй бракує тепла, розмов, сміху. Можливо, ці дзвінки — її відчайдушна спроба не втратити нас? Але чому вона обрала такий жорстокий спосіб? Чому змушує нас жити у постійному страху? Я не знаю, як знайти вихід. Ми любимо бабусю, але її гра з нашими нервами виснажує нас. І все ж, поки вона дзвонить, ми будемо їхати. Бо якщо ми не приїдемо, а з нею щось станеться, цей тягар провини розчавить нас назавжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × п'ять =

Також цікаво:

З життя23 хвилини ago

Зачем ты заботишься о ней, если она тебе никто?

— Зачем ты нянчишься с этой девкой? Она тебе не родня! Это история Ларисы, рассказанная ею самой — и переданная...

З життя23 хвилини ago

«Свекруха як друга мама: чи знаєте ви справжню матір?»

«Ти називаєш свекруху “мамою”? А ти точно знаєш, хто тобі справжня мати?» Щоразу, як почую, що хтось звертається до свекрухи...

З життя1 годину ago

Гіркий смак істини: драма в тиші часу

Гіркий присмак правди: драма у тиші Львова На затишній кухні в квартирі на околиці Львова панувала тиша, яку порушував лише...

З життя1 годину ago

Приобрёл семью, потеряв любовь

Потерял любовь, но обрёл семью Виталий месяцами носил в себе тяжёлую мысль — он хотел уйти. Без криков, без разбитой...

З життя2 години ago

Бабушка, изменившая судьбы

Прабабушка, которая всё перевернула Катя устроила своего плюшевого мишку на диване и строго пригрозила ему пальцем: — Сиди смирно, а...

З життя2 години ago

«Під загрозою розлучення: мати або кінець стосунків»

Чоловік, який клянеться тобі у коханні та відданості, може за мить стати чужим. Особливо коли ти опиняєшся перед вибором —...

З життя3 години ago

«Квартира на подарунок: як свекруха ледь не позбавила нас даху над головою»

Матуся чоловіка завжди здавалась мені жінкою зі своїм характером. Хитра, прямолінійна, але, на щастя, не зла. До певного моменту. Поки...

З життя4 години ago

«Сноха обурена: чому зустрічатися тільки на свята, якщо я вклала в них стільки?»

Колись давно, коли молодший син був ще зовсім малий, а старший — уже школяр, ми з чоловіком розійшлися. Залишилася я...