Скарб у саду: сімейна драма в тихому містечку

Скарб у городі: родинна драма у Виноградові

Ганна Михайлівна закінчила прибирання в хаті. Час було накривати на стіл. Учора вона зварила ароматний овочевий борщ – просто смакота! Раптом із вулиці донісся голосний крик. Жінка ледь не випустила половник із рук, серце стиснулося від здивування.

— Бабусю! Дідусю! Я тут дещо знайшов, ідіть швидше! — кликав їх із чоловіком онук Олесь.

Ганна Михайлівна й Петро Іванович поспішили у двір.
— Діду, дивись! — Олесь тримав щось у руці, сяючи від радості.
Але Ганну Михайлівну вразило інше.
— Олеську, коли ти встиг город перекопати? — здивувалася вона, дивлячись на охайно розпушений ґрунт.
— Я старався, — гордо ответив хлопчик. — Але подивіться, що я знайшов!
Петро Іванович глянув на предмет у руці онука й завмер, не вірячи очам.

Ранише того ранку Ганна Михайлівна говорила з донькою по телефону. Поклавши слухавку, вона гукнула чоловікові:
— Петре, до нас онука хочуть привезти!

Петро Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано запитав:
— Якого онука?

У них було троє онуків. Старшому, Тарасу, вже двадцять, він закінчив коледж. Онука Дарина щойно закінчила школу й готувалася до вступу на факультет психології. Батьки не могли нею нахвалитися – цілеспрямована, завжди зайнята навчанням. Вона точно нікуди не поїде.

— Та якого ж, Петре, ніби не розумієш! — обурилася Ганна Михайлівна. — Хто у нас ледарій та нероба? Старших ми з тобою виховали правильно, поки були сили. А молодший наш Олесь – зовсім бешкетник! П’ятий клас закінчив із трійками, сором! А ти все в карти граєш, от тобі й дідусь!

— А що я можу? Кожен сам коваль своєї долі! — буркнув Петро Іванович, повторюючи улюблену фразу.
— Це так, та не зовсім. От приїде – подивимося, який він коваль! — рішуче заявила Ганна Михайлівна.
— Даремно ти погодилася, — пробурчав дід. — Зіпсований він, неслухняний. Молодший, от і пестили його. Що він тут робитиме? В телефон дивитиметься, а ти й докумець? В них у такому віці апетит – знаєш який?

Петро Іванович із явним жалем закрив ноутбук.
— Піду я твій город копати, ось що!
— Ой, от тобі й город! — засміялася Ганна Михайлівна. — Три клаптики землі під зілля та моркву. І чому це мої грядки? Онук наш спільний, і клопоти спільні!
— Нічого я не забув! — насупився Петро Іванович. — Це ти забула, якою сама була в його віці. З ним і батьки не впораються, а ми й тим більше!
— Телефон у нього, доречі, забрали, — додала Ганна Михайлівна.
— Ну, це взагалі біда! — остаточно засмутився дід і пішов у двір.

Ганна Михайлівна взялася готувати обід. Раптом вхідні двері з грюком розчинились – повернувся чоловік.
— Ти як так рано? — здивувалася вона, скидаючи нарізані овочі в киплячий бульйон.
— Дощ похапцем, Галю! Хоч у вікно подивись! — Петро Іванович явно зрадів, що спина болить, а копати під дощем не доведеться. — Все в магазині купимо.
— Як твоя матуся говарювала: «Дрібний дощ лінивому на поміч», — усміхнулася Ганна Михайлівна.
— Це хто лінивий? — обурився Петро Іванович. — Мене в ледарі записала? Ну, ти даєш, Галю!
— Іди вже, не бурчи! Принеси із комори ковдру й подушку, онук скоро приїде!

— Сидів би Олесь із батьками, теж вигадали, — ворчав Петро Іванович увечір. — Кінець спокою, нав’язали нам випробування на старість! Ми своє відпрацювали!

Вранці до їхнього будинку у Виноградові під’їхала машина. З неї вийшов Олесь – похмурий, із незадоволеним виглядом. Та й бабусі й дідові він усміхнувся, вітаючись, але одразу знову насупився:
— І що я тут робитиму?

— Ось саме, робити тут нічого, я теж так вважаю, — пробурчав Петро Іванович собі під ніс.

Та Олесь почув:
— Ти що, діду, не радий мені?
— А чому радіти? Вигляд кислий, користі від тебе жодної, лише клопоти!
— Мамо, ти чула, що дідусь сказав? — Олесь обернувся, але його мати, Оксана, зупинила його:
— Тату, мамо, не звертайте уваги, він завжди бурчить, вік такий. Ну все, я поїхала, заберу Олеся пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім дістане – віддай. І не переймайся, йому треба сто разів одне й те саме повторювати. Вони всі тепер такі дивні, — прошепотіла Оксана й поїхала.

— Нікому ми не потрібні! — бурчав Петро Іванович. — Скинула хлопця й помчала.
— А вони завжди такі, їм вічно неколи, — зітхнув Олесь, закинув рюкзак на плече й поплівся в хату.

— Петре, може, хоча б сьогодні город перекопаєш? — попросила Ганна Михайлівна. — А то я нічого не посаджую.
— Галю, годі— Ну добре, лиш сьогодні, та й讓她 через силу, — пробурчав Петро Іванович, важко підводячись із крісла.