Зрада доньки

Зрада доньки

– Ніколи б не подумала, що у 52 роки стану посміховиськом, та ще й через власну дитину, – з гіркотою скаржиться Світлана подрузі. – Все життя працювала на знос, жаліла кожну копійку, бралася за будь-яку підробіток, щоб у доньки було все, а тепер вона звинувачує мене у крадіжці! Тепер усе Калинівське про це товче, а вона ще й відшукала батька, з яким ми не спілкувалися п’ятнадцять років, та й нажалілась йому.

Світлана благала доньку та колишнього чоловіка припинити пліткувати, адже це ганьба на все місто. Та все даремно. Вони твердили одне: вона обікрала власну дитину. Подруга, слухаючи, у замішанні запитала:
– Світлано, я нічого не розумію! Як ти могла її обікрасти? Розкажи з самого початку.

– Ти ж знаєш, як сама виховувала Мар’яну. Пам’ятаєш, як чоловік кинув мене з дворічною дитиною заради іншої? Неважко здогадатися, як мені було важко.

– Авжеж, пам’ятаю. Досі не розумію, як ти вистояла!

Світлана глибоко зітхнула, згадуючи ті темні дні. Після розлучення вона зрозуміла, що не може залишатися в рідному місті, де все нагадувало про зраду. Продавши двокімнатну квартиру батьків, вона з Мар’яною переїхала до Калинівського. Грошей вистачило лише на скромну двокімнатну в гарному районі. Світлана влаштувала доньку до дитячого садка та взялася за дві роботи. Саме тоді вона й познайомилася з подругою. Життя було тяжким: нескінченні підробітки, втома, але зміна обстановки дала надію на новий початок.

Світлана працювала не покладаючи рук, щоб Мар’яна ні в чому не відчувала потреби. Гарний одяг, новий смартфон, заняття з танців, репетитор з англійської – усе, що хотіла донька. Без підтримки рідних вона сама тягнула сім’ю. Хотіла, щоб Мар’яна ніколи не почувала себе обділеною, тому економила на собі, відмовляючись від нових суконь та відпочинку.

– Невже ти сама це все оплачувала? – здивувалася подруга. – Я думала, колишній допомагав!

– Він платив аліменти, – зізналася Світлана. – Але я п’ять років не чіпала той рахунок. Не хотіла брати нічого від зрадника. Потім вирішила перевірити, скільки там накопичилося. Сума була значною, але потреби у цих грішх не було – я справлялася. Вирішила залишити їх на майбутнє. Ще почала відкладати частину зарплати.

Оскільки Мар’яна завжди мала все необхідне, витрачати аліменти не доводилося. Світлана мріяла про старості: купити хату в селі, завести город, курей, кролів. Донька вийде заміж, а вона залишить їй квартиру та присилатиме домашні заготовки. Звісно, більша частина грошей на рахунку була від аліментів, а не її особисті заощадження.

– Яка чудова ідея! – здивувалася подруга. – Я теж мрію про хатку в селі. Молодець!

– Не поспішай хвалити, – гірко посміхнулася Світлана. – Ледве я купила будиночок, зраділа й поділилася цим із Мар’яною. І одразу ж пошкодувала. Вона звинуватила мене в крадіжці та перестала розмовляти зі мною.

– Невже через гроші? – вразилася подруга. – Мар’яна завжди була розумною та доброю дівчиною!

– Вона й залишилася такою, – зітхнула Світлана. – Та чомусь вирішила, що я вкрала її гроші. Ми довго сварилися. А потім вона знайшла номер батька та поскаржилася йому. Тепер вони вимагають повернути всю суму. Колишній назвав мене егоїсткою, мовляв, витратила на себе гроші, які він давав на освіту доньки. Але вони не враховують, що я працювала на двох роботах і дала доньці все, що їй потрібно. Невже я така погана мати, що обікрала власну дитину?

Світлана замовкла, її очі наповнилися сльозами. Вона згадувала, як відмовляла собі в найдрібніших радощах, щоб Мар’яна росла в достатку. Кожен новий гаджет, кожна поїздка до моря – все це було оплачено її працею. А тепер донька, яку вона виховувала з такою любов’ю, повернулася проти неї. Калинівське гуло від пліток: «Світка вкрала у доньки аліменти!» Сусіди шепотілися за спиною, а Мар’яна замість захищати матір, розпалювала конфлікт, знову зв’язавшись із батьком, який кинув їх п’ятнадцять років тому.

Колишній, Іван, не соромився звинувачень. Він дзвонив Світлані та кричав у трубку:
– Витратила гроші, які я посилав на Мар’яну! Як ти могла? Це її майбутнє!

Світлана намагалася пояснити, що сама забезпечувала доньку, що аліменти лежали неторканими, поки вона не вирішила здійснити свою мрію. Але Іван не слухав. Мар’яна – теж. Її образа була глибокою, ніби мати відібрала в неї щось найцінніше. Світлана почувалася зрадженою. Віддала доньці себе всю, а тепер її звинувачують у егоїзмі.

Одного разу, сидячи у своїй новій хатці, оточеній тишею та запахом траВрешті-решт, вони змогли знайти спільну мову, коли Мар’яна усвідомила, що мати ніколи не хотіла їй зла, а лише мріяла про щастя для обох.