«Свекруха, яка тримає сина: три роки шлюбу без спокою»

Мене звати Оксана. Мені двадцять дев’ять, і вже три роки як я одружена з Олегом. У нас з чоловіком міцна, щаслива родина, ми виховуємо донечку Софійку і намагаємося жити тихо. Та ось одного спокою нам не дає людина, яка, здавалося б, має бути рідною — свекруха. Або, точніше, жінка, що всіма силами намагається зруйнувати наш шлюб і повернути сина назад у «мамині обійми».

Все почалося ще п’ять років тому, коли ми з Олежкою тільки познайомилися. Навчалися тоді на останніх курсах університету. Я майже одразу познайомила Олега зі своїми батьками — у нас вдома завжди тепло, без натяку. А він… тягнув. Цілий рік минув, перш ніж він наважився запросити мене до себе. І щойно я переступила поріг його квартири, одразу зрозуміла — мене там не чекали.

Мати Олега, Світлана Олексіївна, зустріла мене кам’яним поглядом і крижаною посмішкою. Я спершу подумала, що це просто перше враження, але з часом усвідомила — її неприязнь до мене була глибокою і справжньою. Вона мене не прийняла. Не як дівчину сина, не як жінку, навіть не як людину.

Коли ми з Олегом вирішили з’їхатися й орендувати квартиру, Світлана Олексіївна влаштувала справжню драму. Верещала, що її син «ще дитина», що без неї він не впорається, що я погано на нього впливаю, що це я тягну його у доросле життя. Олег, на той момент уже двадцятип’ятирічний чоловік, у її очах був п’ятирічним хлопчиськом, який сам не зможе навіть бутерброда зробити. Але ми все одно переїхали.

З цього моменту почався пекельний млин.

Щодня мені летіли повідомлення: як годувати Олега, що йому варити, як прасувати його сорочки, які яблука купувати (обов’язково жовті, бо зелені він не любить!). Коли я стримано пояснила, що її син чудово справляється сам, вона образилася. Потім влаштувала істерику через те, що Олег прийшов до неї у светрі — «ти що, не бачиш, як холодно?! Усі в пальтах, а він роздягнений!». Хоча на вулиці було пізнє літо, і ніхто навіть кофти не надягав.

Коли ми оголосили про заручини, почалося найстрашніше. Свекруха… Боже її благослови, почала запрошувати до себе дівчат — дочок подруг, сусідок, колег. І прямо при Олезі казала: «Ось тобі нормальна дружина!» Він у люті перестав до неї взагалі заходити. Та Світлана Олексіївна не здавалася.

Вона почала приходити до нас. Без попередження. З претензіями. Кожен її візит закінчувався доріканнями: «У тебе пил під шафою!», «Ти вариш борщ, як у їдальні!», «Ти зовсім запустила Олежку!». Я намагалася не реагувати. Поки були сили.

Але все вибухнуло за тиждень до весілля. Вона влаштувала скандал через мою сукню. Сказала, що я обрала «м’ятину, а не наряд». Меню в ресторані, за її словами, «ганебне перед усіма родичами». Звинуватила мене в тому, що я «вроблю їх у бруд». Я не витримала. Виставила її за двері.

Через годину Олег отримав дзвінок: «Мені погано! У мене серце!» Він кинувся до неї. Але коли приїхав, його зустріла цілком бадьора мати з рум’янцем на щоках. Все це було брехнею. Вигадкою. Маніпуляцією.

На весілля вона не прийшла.

Після весілля, коли народилася Софійка, вона жодного разу не відвідала нас. Не принесла ані пелюшки, ані іграшки. Навіть не подзвонила. У відповідь на запрошення побачити онуку, вона тільки бурчала: «Це не моя онука. Ти її бог знає від кого народила».

Олег розривався між матір’ю і сім’єю. Я бачила, як його це гризе. Але він завжди обирав нас. Він поставив межу. І з того часу мати її більше не перетинала.

Я не спілкуюся з цією жінкою. Мені нема за що вибачатися. Я не дозволю руйнувати мою родину. Не дам затоптати в багно мою доньку, мого чоловіка і своє життя лише через те, що хтось не зміг змиритися, що її син виріс і обрав собі дружину не на її смак.

Я втомилася. Дуже втомилася. І іноді мені хочеться просто закрити очі й уявити, якби було добре, якби в мене була звичайна свекруха. Та, що приходить із паляницями. Яка не лізе в ліжко. Не вказує, як виховувати дитину. Яка обіймає й каже: «Ти гарна дівчина». Але це — не про мою реальність.

Моя свекруха — це жінка, яка до сих пір мріє, що її син повернеться додому. До неї. Без мене.

Але знаєте що? Цього ніколи не станеться. Бо він обрав мене. І я пишаюся тим, що він не зламався під тиском.

А я? Я просто хочу жити. І виховувати доньку. І бути дружиною, а не «суперницею» з його матір’ю.

Ось тільки втома не відпускає…