Як мене змусили покинути квартиру: історія однієї свекрухи, яка тепер доживає у селі

“Вижила мене з квартири — і тепер доживаю свій вік у селі”: історія однієї свекрухи

Так вже вийшло, що на старість лишилася сама. Не за власною волею, не через злий рок — а тому що моя невістка, та, якій колись відчинила двері свого дому, випхала мене, як непотрібний старий ревінт. Тепер живу в похилому, неремонтованому будиночку в глухому селі. Без водопроводу, з пічкою, яку треба затоплювати щоранку, з туалетом на дворі й відрами води з криниці. Усе, що малося, — тепер її.

Мене звуть Галина Миколаївна. Я родом з Чернігова. Моєму синові Олегові — тридцять два. Він одружився п’ять років тому. Одружився, як мені здавалося, зачарований. Привів у наш дім якусь Іринку — дівчину з півдня, без житла, без професії, без сорому й совісті. Син був нею вражений, а я — з перших хвилин насторожена. Та промовчала. Сподівалася, що пройде.

Після весілля стали жити втрьох у моїй двокімнатній квартирі. Віддала їм велику кімнату, а сама перебралася в крихітну спальню, де й повернутися як слід не можна. Пройшло всього пару місяців, і Іринка оголосила, що вагітна. Термін вже був солідний. Але ось незадача — Олег познайомився з нею лише за місяць до зачаття. Я порахувала. Щось не сходиться.

— Народила передчасно, — заявила вона.
— Передчасно? З нормальною вагою, без проблем і навіть без ознак недоношеності?

Я промовчала. Син повірив. А я — ні. Я вже тоді відчувала: ця дитина — чужа. Та що доведеш, коли син зачарований?

Спочатку ще намагалася вдавати з себе господиню — мила підлогу, готувала. Потім кинула. Я одна тягнула дім. А потім почалося те, що й зруйнувало все. Іринка вимагала, щоб я віддавала свою пенсію їм “у спільний бюджет”. Без сорому, без натяків. В лоб.

— А твій внесок який, Іринко? — запитала я. — Жодного дня не працювала ні до весілля, ні після!

Олег став її захищати. Вимагав, щоб я звітувала за кожну копійку, витрачену на себе. Мабуть, Іринка добре його обробила: знала про всі доплати, пенсії, пільги. Все у неї було на слуху. Я навіть ліки собі купити не могла без лекції.

У якийсь момент моє терпіння урвалося. Купила собі холодильник і поставила його у своїй кімнаті. Відмовилася скидатися на їжу, перестала платити за всіх, поділила комуналку. Я не зобов’язана була годувати ледачку та її дитину. Не зобов’язана — і крапка.

Тоді Іринка зрозуміла: просто так мене не виживе. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на квартиру. А там — нюанс: після розлучення з батьком Олега я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді здавалося — нехай буде його, адже він у мене один…

Іринка була в захваті. Погрожувала:

— Забирайся звідси! Твоїх прав тут нема! Пикнеш Олегу — розлучуся і половину квартири заберу. Тоді і ти, і він опинитеся на вулиці!

Що я могла відповісти? Розуміла, що син — міІ тепер я сижу в цьому старезному будинку, слухаю, як вітер гуляє в щілинах, і думаю: чи прокинеТа з кожним днем все менше вірю, що колись він прокинеться і згадає, що у нього є мати.