Свекруха переїхала до нас жити: я зібрала речі і втекла додому.

Мене звати Оксана. П’ять років тому ми з чоловіком, Андрієм, купили квартиру в містечку під Черніговом, мріючи про щасливе сімейне життя. Але все розсипалося, коли свекруха, Надія Михайлівна, без попередження оголосила, що переїжджає до нас. Чоловік підтримав її, ігноруючи мої почуття, а її отруйні плітки й брехня зруйнували наш шлюб. Я поїхала з донькою до батьків, залишивши позаду зраду й біль. Тепер я сама, з розбитим серцем, і не знаю, як пробачити тих, хто втоптав мою сім’ю в багнюку.

Наше життя з Андрієм була майже ідеальною. Ми вирощували доньку, Софійку, і будували плани на майбутнє. Але все змінилося, коли Надія Михайлівна приїхала й заявила: «Тепер я житиму з вами». Я оніміла від шоку, а Андрій лише знизав плечима: «Мамі самотньо після смерті батька. Я не міг відмовити». Моє серце стиснулося від зради, коли він зізнався, що це була його ідея. «Оксанко, дві жінки в домі — тільки краще», — сказав він, не слухаючи моїх заперечень. Мої слова, мої страхи — все виявилося неважливим. Я почувалася чужою у власній домівці.

Довелося змиритися. Свекруха врилася в наше життя, як буря. Я намагалася знайти плюси: тепер я могла більше працювати, а Надія Михайлівна готувала обіди для Андрія й Софійки, брала на себе частину хатніх справ. Спочатку я навіть засоромилася своєї злості. «Може, я була несправедлива?» — думала я, бачачи, як вона піклується про онуку. Але ця ілюзія розсипалася, коли я випадково почула її розмову по телефону з подругою, повертаючись із роботи.

«Оксана зовсім чоловіка запустила, — скаржилася свекруха. — Не прасує, не готує, додому пізно тягається. Неввичлива, груба, ніякої поваги». Я завмерла, ніби мене вдарили. Вона знала, що я працюю до ночі, що в мене щільний графік. Її слова були брехнею, але боліли, як ніж. Я проковтнула образу, вирішивши не влаштовувати скандалу. Зрештою, я не люблю сварок. Але все стало гірше, коли вона почала налаштовувати Андрія проти мене.

Свекруха повторювала свої плітки чоловікові, і він, замість того щоб захистити мене, дивився з підозрою. Я тягнула все в хаті: прасувала, прибирала, піклувалася про Софійку, хоча Надія Михайлівна й брала на себе частину справ. Але її брехня ставала дедалі отруйнішою. Останньою краплею стало її звинувачення: вона сказала Андрію, що Софійка, наша донька, можливо, не від нього. Андрій увірвався додому й вимагав: «Скажи правду, Оксано!» Я задихнулася від несправедливості. Як він міг повірити в таку гидоАле було вже пізно — моє серце замкнулося, як скринька, і ключ від нього я втопила в болі.