Я дбаю про тебе, а ти мене зневажаєш: чому?

Моє життя в маленькому селі під Черніговом перетворилося на нескінченний жах. Я, Оксана, вже багато років живу під одним дахом із свекрухою, Ганною Михайлівною, яка зробила все, щоб перетворити мої дні на пекло. Сьогодні моє терпіння лопнуло: я запитала її, що мучило мене роками: «Чому ти так сильно мене ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодне мовчання та її зневажливий погляд. Моя душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.

Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Витерла пил, почала мити підлогу, намагаючись зробити все до блиску. І раптом Ганна Михайлівна, сидячи у своєму креслі, із явним задоволенням розсипала крихти від печива прямо на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи очам. Це було навмисно, і вона навіть не намагалася приховати свою злобу.

— Мамо, навіщо ти це робиш? Я ж бачу, що спеціально! — вирвалося в мене, ледве стримуючи сльози.

Вона глянула на мене зі зневагою та кинула:

— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!

Із задоволеною посмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже не раз. Я, проковтнувши образи, взяла мітлу й лопаточку й почала за нею прибирати. Але всередині мене клекотіло. Я пішла в іншу кімнату, щоб не вибухнути, а потім вийшла у двір — робота на свіжому повітрі трохи заспокоювала. Та біль від її слів і вчинків роз’їдала мене, як отрута.

— Чому ти так сильно мене ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я заслужила таке ставлення? Я тобі готую, прасу, прибираю, доглядаю! Моя донька, Марічка, завжди тобі допомагає! Чому ти мене так ненавидиш?

Вона навіть не обернулася. Жодного слова, жодного погляду — лише крижана байдужість. Я розридалася, не в змозі більше стримЯ стиснула кулаки, відчуваючи, як останній вогонь надії гасне у моїх очах, але знаю — ще один день, і я знайду в собі сили боротися.