Знову рис із яйцем, мамо? Я більше не можу терпіти цю бідність!

— Знову гречка з цибулею, мамо? Я вже більше не можу цього терпіти! — скрикнув він із злістю.

Мати зітхнула, а з її рук випала дерев’яна ложка. Вона опустила очі, немов ховаючи сором.

— Це все, що в нас є, сину… — прошепотіла вона ледве чутно.
Хлопець з гуркотом поставив миску на стіл. Гречка розсипалась по долівці.
Деякі зерна прилипли до її обличчя.

— Тоді їж сама цю неїстиву страву! — крикнув він і відвернувся.

Вона нічого не сказала.
Присіла на коліна, тремтячи, і почала збирати зерна по одному.
Наче кожне мало значення.

Потім пішла до своєї кімнати.
Стала на коліна біля ліжка, як робила кожного вечора.

І молилась. За нього.
Але син вже не відчував до неї нічого.

Через кілька днів він оголосив:
— Я їду. Набридло жити, як жебраку. Поїду до Києва, хочу чогось більшого.

Вона не заважала йому. Не плакала.

Лише стиснула його руку і промовила:
— Пообіцяй мені лише одне… відповідай на мої дзвінки. Прошу тебе, сину…

Він зітхнув, наче це його дратувало.

Тоді вона додала, голос її тріщав:
— Я відчуваю, що мій час добігає кінця.

Коли я перестану дзвонити… це означатиме, що мене вже немає.
Він вирвав руку і пішов.
Навіть не попрощався.

***

Київ виявився не таким, як він уявляв.
Працював, де потрапляло: розвантажував вантажі, охороняв клуби, носив цеглу на будмайданчиках.

Поїсти — вже розкіш. Гроші — ще більша.
Але кожного дня… телефон дзвонив.

— Сину, як справи?
— Заняття, мамо. Бувай.

І клав слухавку. Все рідше. Все холодніше.
Аж одного дня… телефон не задзвонив.
І ця тиша була голоснішою за будь-які слова.
Він дивився на екран цілий день.

Настала ніч. І він подумав:
«Вона померла».
Він не заплакав.

Навіть не подзвонив назад.
Та й на похорон не поїхав.

Грошей не було. Але навіть якби були — не поїхав би.

***

Минули дні. Він знав: мати більше немає.

Відчаючись, погодився на одну пропозицію:
— Лише везеш машину — більше нічого, — сказав знайомий.

Він знав, що в авто — наркотики.
Але йому були потрібні гроші.

Тієї ночі він сів за кермо, поправив сидіння, взявся за руль…
І раптом телефон завібрував.

Невідомий номер.
Він відповів.

— Сину… не роби цього. Повертайся. Зараз же.

Це був її голос.
Серце його завмерло.

— Мамо?! Ти… жива?
— Послухай мене. Повертайся додому. Бережи себе.

І вона поклала трубку.
Він спробував передзвонити.

Але автоматичний голос сухо повідомив:
«Цей номер не існує».

Він вискочив з машини, обличчя в холодному поту. Подих перехопило.
Продав усе, що міг. Старий телефон, куртку.

Наробив трохи гривень — достатньо, щоб повернутися.

***

Коли приїхав, у селі було тихо.
Сусіди дивилися на нього з жалем.

— Твоя мати померла місяць тому…

Він опустився на землю.

— Це неможливо… вона ж дзвонила мені вчора!
— Ні, сину. Вона давно пішла.

Він зайшов у хату.
У повітрі ще пахло її пирогами.
Тиша була нестерпною.

Біля ліжка — дві виїмки на старих дошках.
Там, де вона щовечора молилася… за нього.

На полиці — зошит із молитвами.
Його ім’я — першим. Щодня.
Від дня його від’їзду… і до останнього.
Він упав на коліна.

Ридав. Без звуку.
Пішов на кухню, вмився… і побачив.
Листок на столі, складений удвоє.
Це не був лист.

Це була молитва. Її рукою:
«Господи, я відходжу.
Але якщо помру, хто молитиметься за мого сина?
Тож… віддаю його Тобі.

Якщо він буде в небезпеці — попередь його.
Зателефонуй йому. За цим номером.»
І внизу — його номер телефону.

Раптом телефон завібрував.
Повідомлення:
«Вантажівку розстріляли. Водій загинув. Наркотики зникли.»
На фото — та сама машина, яку він мав везти.

Він знову впав на коліна.
І зрозумів.
Той дзвінок… прийшов з неба.

Бог почув останню молитву матері.
І врятував сина, який не вмів цінувати її.

Якщо твоя мама ще дзвонить тобі — відповідай.
Поки не пізно.