Назавжди втратив, не встигнув пробачитися

Темні вулички Чернігова супроводжували Миколу додому після важкого робочого дня. Він ішов, занурений у думки, але тривога стискала сердце. Вікна їхньої квартири на четвертому поверсі були темними. «Де вона знову пропадає?» — майнуло в голові. Микола увійшов у порожню хату, і тиша вдарила по нервах. Не встиг він зняти черевики, як у двері подзвонили. Сусідка, з тривожним обличчям, промовила слова, які перевернули його світ: «Вашу дружину, Олену, забрала швидка». Микола завмер, не вірячи почутому. Його життя, повне помилок і втрачених шансів, розвалилося вмить, залишивши лише біль і каяття.

Ця думка, ніби грім, вразила Миколу ще на вулиці. Він зупинився, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. «Як я міг бути таким сліпим?» — подумав він і гірко усміхнувся. Все було так очевидно, але він не бачив. Дома чекала Олена — жінка, яку він колись любив, але давно перестав цінувати. Він уявив їхню зустріч: вона, як завжди, кине холодне «Ти прийшов?» і піде на кухню, навіть не глянувши. «Вечерятимеш?» — запитає вона, і в її голосі не буде ані краплини тепла.

Раніше Олена готувала з душею: пекла паляниці, збирала рецепти, закатувала банки з варенням. Але останні роки все змінилося. Для дітей, коли вони приїжджали, вона, як і раніше, старалася, а для Миколи — ані натяку на турботу. Її страви стали несмачними, ніби вона готувала через силу. Коли терпець урвався, Микола сам смажив картоплю чи ліпив вареники, мовчки, без докорів. Олена їла, але ніколи не дякувала. Її байдужість вбивала його, але він мовчав, щоб не розпалювати сварок.

Колись Олена була іншою. Її ніжність, турбота, теплі обійми гріли його душу. Вона могла притулитися до нього й завмерти, ніби ділилася теплом свого серця. Але ці моменти залишилися в минулому. Тепер її турбота здавалася механічною, як обов’язок, який вона ненавидить. Коли це почалося? Може, коли Микола гуляв з друзями, поки вона чекала його вдома? Чи коли він не забрав її з пологового після народження молодшого сина, бо «святкував з друзями»? Він тоді думав: «Ех, свято ж!» Але її погляд, повний болю, він пам’ятав досі.

Олена змінилася. Стала мовчазною, відстороненою. Обижалася на його зауваження, зачинялася у кімнаті, ніби уникала його. Микола злиться: «Подумаєш, сказав правду! Маю право!» Але її мовчання було гірше за крик. Коли приїжджали діти, вона оживала: метушилася, готувала, усміхалася. А з ним — знову стіна. «Кого вона обманює?» — думав він. Життя минало, а їхній шлюб став порожньою формальністю.

Микола давно перестав гуляти. Працював інженером, заробляв добре, на інших жінок не дивився. Та Олені, мабуть, було байдуже. Вона заробляла не менше, була незалежною, сміливою. Чому ж не пішла? Через дітей? Вони давно виросли. Микола не розумів її. Колись він намагався, а потім махнув рукою: «Хоче так жити — нехай живе». Але в глибині душі він мріяв про нормальне життя, про дружину, яка зустрічає з радістю, а провожає з журбою. Про любов, якої давно не було.

І ось тепер ця думка: вона його не любить. Можливо, ніколи не любила. Микола згадав, як дивувався, чому така розумна, освічена жінка обрати його. Може, просто час прийшов, а він, високий і гарний, виявився зручним варіантом? «Знаєш, що діти гарні будуть», — з гіркотою подумав він.

Він увійшов у темну квартиру, і тиша оглушила. «Де вона?» — тривога зростала. У двері подзвонили. Сусідка, відводячи погляд, сказала:

— Миколо Івановичу, Олену швидка забрала годину тому…

Він біг вулицями, задихаючись від сліз. Вперше в житті молився:

— Господи, тільки не забирай її! Як я без неї? Будь ласка, врятуй! Якщо вона виживе, я все виправлю, клянусь! До церкви піду, в монастир — тільки врятуй!

Але Олену він не побачив живою. У лікарні сказали, що її серце зупинилося ще в швидкій. Світ розвалився. Кілька днів Микола жив, як у тумані. Діти, друзі, родичі щось говорили, але він не чув. У голові стукало: «Не попросив прощення».

Тепер Микола живе сам. Діти кликали до себе, але він відмовився. Він часто ходить у храм неподалік. Там, серед тиші й запаху ладану, йому здається, що Олена поруч. Стіни храму, ніби живі, розуміють його біль. Він дивиться на ікони й шепоче: «Прости, що не цінував тебе». Але відповіді немає, лише тиша, яка тепер — його єдиний супутник.