Втратив назавжди, не встигнувши перепросити

Темні вулиці Львова провожали Мирослава додому після довгого трудовного дня. Він ішов, занурений у думки, але тривога стискала сердце. Вікна їхньої квартири на третьому повері були похмурими. «Де вона знову пропадає?» — мигнуло в голові. Мирослав увійшов у порожню одиницю, і тиша вдарила по нервах. Не встиг він зняти черевики, як у двері подзвонили. Сусідка, з тривогою в очах, промовила слова, які перевернули його світ: «Вашу дружину, Оксану, забрала швидка». Він застиг, не вірячи почутому. Його життя, повне помилок і втрачених можливостей, розсипалося вмить, залишивши лише біль і каяття.

Ця думка, наче грізний вітер, пронизала Мирослава ще на вулиці. Він зупинився, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. «Як я міг бути таким сліпим?» — подумав він і гірко усміхнувся. Все було так очевидно, але він не бачив. Вдома чекала Оксана — жінка, яку колись кохав, але давно переставлюбити. Він уявив їхню зустріч: вона, як завжди, кине холодне «Ти прийшов?» і піде на кухню, навіть не подивившись. «Вживатимеш вечерю?» — спитає вона, і в її голосі не буде ні крапли тепла.

Раніше Оксана готувала з душею: спекла паляниці, збирала рецепти, закрувала банки з варенням. Але останні роки все змінилося. Для дітей, коли вони приїжджали, вона й далі старалася, а для Мирослава — ні навіть намьєку на турботу. Її страви стали несмачними, немов вона готувала через силу. Коли терпець закінчувався, Мирослав сам смажив деруни або ліпив вареники, мовчки, без докорів. Оксана їла, але ніколи не дякувала. Її байдужі була вбивала його, але він мовчав, щоб не розпалювати сварки.

Колись Оксана була іншою. Її ніжність, турбота, теплі обійми гріли його душу. Вона могла пригорнутися до нього й замрет, немов ділилася теплом свого серця. Але ті часи минули. Тепер її увага здавалася механічною, наче обов’язком, який вона ненавидить. Коли це почалося? Може, коли Мирослав гуляв з товаришами, а вона чекала на нього вдома? Чи коли він не забрав її з пологового після народження молодшого сина, бо «святкував з друзями»? Тоді він подумав: «Та дрібниці, свято ж!» Але її погляд, повний болю, він пам’ятав донині.

Оксана змінилася. Вона стала мовчазною, відстороненою. Обижалася на його зауваження, замикалася у кімнаті, наче тікала від нього. Мирослав злився: «Та що я такого сказав? Я маю право!» Але її мовчання було гірше за крик. Коли приїжджали діти, вона оживала: метушилася, готувала, усміхалася. А з ним — знову стіна. «Кого вона обдурює?» — думав він. Життя минало, а їхній шлюб перетворився на пусту формальність.

Мирослав давно переставлюбити гулянки. Працював інженером, заробляв добре, на інших жінок не дивився. Але Оксані, здавалося, було байдуже. Вона заробляла не менш, була самостійною. Чому ж не пішла? Через дітей? Вони давно виросли. Він не розумів її. Колись намагався, а потім махнув рукою: «Як хоче, так нехай і живе». Але глибоко в душі він мріяв про справжнє життя, про дружину, яка зустрічає з радістю, а провожає з сумом. Про любов, якої давно не було.

І ось тепер ця думка: вона його не любила. Можливо, ніколи не кохала. Він згадав, як дивувався, чому така розумна, освічена жінка обрала його. Може, просто прийшов час, а він, високий і гарний, був зручним варіантом? «Знала, що діти гарні будуть», — з гіркотою промовив він.

Він увійшов у темну квартиру, і тиша оглушила. «Де вона?» — тривога зростала. У двері застукали. Сусідка, відводячи погляд, сказала:

— Мирославе Івановичу, Оксану швидка забрала годину тому…

Він біг вулицями, задихаючись від сліз. Вперше в житті молився:

— Господи, тільки не її! Як я без неї? Благаю, врятуй! Якщо вона виживе, я все виправлю, клянуся! У церкву піду, у монастир — тільки збережи!

Але живої Оксани він не побачив. У лікарні сказали, що її серце зупинилося ще в швидкій. Світ обвалився. Кілька днів він жив, наче уві сні. Діти, друзі, родичі щось казали, але він не чув. У голові лунало: «Не попросив пробачення».

Тепер Мирослав живе самотньо. Діти кликали до себе, але він відмовився. Часто ходить у храм неподалік. Там, серед тиші й запаху ладану, йому здається, що Оксана поруч. Стіни церкви, немов живі, розуміють його біль. Він дивиться на ікони й шепоче: «Пробач, що не цінував тебе». Але немає відповіді, лише тиша, що тепер — його єдиний супутник.