З життя
«Подарунок» свекрухи, що затьмарив наше перше щастя

«Подарунок» свекрухи, який зруйнував нашу першу радість
Михайло і Соломія влаштували весілля з розмахом. Святкування відбулося у ресторані, де зібралося шістдесят гостей. Все йшло якнайкраще: щасливі обличчя, веселі тости, запальна музика. Здавалося, попереду молодят чекає лише щастя. І ось, у розпал веселощів, настав момент вручення подарунків.
Першими підійшли батьки Михайла. Ганна Петрівна, його мати, з важливим виглядом взяла мікрофон і почала промову:
— Оскільки у нас син, чоловік, він сам має забезпечити родину житлом. Але ми вирішили допомогти і подарувати молодим квартиру! Ось ключі! Живіть щасливо!
Зал вибухнув оплесками. Усі були вражені щедрістю родини нареченого. Ганна Петрівна гордо передала сину зв’язку ключів з брелоком, на якому була вигравірувана адреса нової квартири.
Михайло взяв ключі, глянув на брелок — і аж рот роззявив від здивування.
Здавалося б, усе складалося ідеально. Гроші на весілля були зібрані, сукню обрано, костюм куплено, кафе замовили. Батьки молодят ладнали між собою, свекруха на перший погляд здавалася милою жінкою, а теща — скромною та доброю.
Але радість від весільного подарунку згасла, як тільки вони дізналися одну деталь: квартира, яку їм передали, знаходилася буквально за стіною від помешкання батьків Михайла. Їх поєднував спільний тамбур і балкони, відділені лише легкою перегородкою.
Ганна Петрівна сяяла від щастя:
— Як тільки дізналася, що сусіди продають квартиру, відразу вирішила купувати! Зручно ж: поряд, і в той же час окремо. Як одна велика родина!
Соломія, почувши це, відчула, як щось холодне стиснуло їй серце. Радість від новосілля розчинилася в тривозі.
Все почалося одразу після медового місяця. Рано-вранці до їхньої квартири без стуку увійшла свекруха, принісши тарілку млинців.
— Вставайте, сніданок готовий! — бодро оголосила вона, зазирнувши прямо у спальню.
— Мамо, ми спимо, у нас вихідний. Як ви зайшли?
— Двері не замкнені. У нас спільний замок на тамбурі, цього цілком достатньо.
Михайло, не прокинувшись до кінця, не зрозумів у чому справа, а Соломія відчувала, як у ній росте протест. Свекруха ставала частим і нав’язливим гостем: заходила кілька разів на день без запрошення і навіть не стукала.
— Млинці холодні! — нагадувала вона. — Борщ вам принесла! Лежіть тут цілий день…
Кожного разу Соломія старанно пояснювала, що вони самі впораються, але Ганна Петрівна ніби не чула.
На третій візит за одне ранок Соломія не витримала: зачинила двері перед свекрухою і закрила їх на ланцюжок.
Ганна Петрівна з іншого боку намагалася пояснити:
— Навіщо ви ланцюжок повісили? Ми ж рідні люди!
Соломія в думках подумала: «Рідні — не означає без кордонів».
Коли ввечері вони з Михайлом повернулися з магазину, то виявили свекруху у себе на кухні.
— Перевіряю, що купили, — діловито сказала вона. — Цей чай поганий. І печиво якесь сухе…
Михайло стиснув кулаки:
— Мамо, годі. Ми дорослі люди, розберемося самі.
— Я ж стараюся для вас! — розвела руками Ганна Петрівна.
— Будь ласка, поважайте наші кордони.
Свекруха пішла, але пообіцяла повернутися зранку.
Наступного дня Соломію розбудив стукіт у балконні двері.
— Чому замкнулися? Я ж вам довіряю! Відчиняйте!
Михайло ледве стримався від різкості:
— Мамо, будь ласка, поважай наш дім. Нам потрібен особистий простір.
Але Ганна Петрівна не чула. Для неї це було втручанням із турботи.
Незабаром свекруха почала наполягати:
— Давайте гроші! Поїдемо разом обирати вам авто! Я все проконтролюю!
— Ми передумали, — спокійно відповів Михайло. — Гроші пішли на інше.
— На що? — насторожилася мати.
— Ми купили свою квартиру. І скоро переїжджаємо.
— Як це? А мій подарунок?!
— Дякуємо, мамо, але ми не хочемо жити під твоїм контролем.
В очах Ганни Петрівни блиснула образа. Але Михайло був непохитний.
Насправді їхнє рішення прискорила допомога матері Соломії. Вона отримала спадщину і щедро поділилася грошима з донькою — як додатковий весільний подарунок.
Молоді швидко знайшли гарну квартиру в іншому районі міста, оформили іпотеку і почали облаштовуватися.
Михайло і Соломія усвідомили: ніякі, навіть найдорожчі подарунки не варті душевного спокою та особистої свободи.
І коли в день переїзду Ганна Петрівна стояла біля дверей і намагалася звинуватити їх у зраді, Михайло спокійно сказав:
— Ми любимо тебе, мамо. Але ми хочемо будувати своє життя. Без щоденних візитів. Без контролю. Без втручання.
І вони пішли, залишивши за спиною ту саму «подаровану» квартиру і те життя, у якому їхнє щастя задушили б турботою.
