Connect with us

З життя

Мрія, відкладена на потім: зрада і звільнення

Published

on

Мрія, відкладена на потім: зрада й звільнення

Як тільки Саша пам’ятала себе, вона мріяла про Поділля. Уявляла, як ходитиме вузькими вимощеними вуличками Кам’янця-Подільського, дивитися на заходи сонця над Дністром, де золоті промені обіймають білі скелі. Це було її найзаповітнішим бажанням — нагородою за роки праці, довгоочікуваним глотком волі від повсякдення у невеличкому місті на березі Дніпра. Але кожного разу, коли Саша згадувала про подорож, її чоловік Тарас знаходив причину відкласти мрію.

«Наступного літа, Сашко, обіцяю, поїдемо», — казав він рік за роком, і його слова звучали як порожній приспів. «Треба закінчити ремонт, закрити кредит, відкласти грошей». Спочатку Саша йому вірила. Вона ділилася мрією про Поділля ще з часів їхнього весілля, і Тарас запевняв, що вони обов’язково туди поїдуть. Вона почала відкладати гроші, бережно збираючи кожну зайву гривню, плекаючи надію, що одного дня вони разом ступлять на давню землю фортець. Але роки минали, а «наступне літо» перетворювалося у безкінечну відмовку. То робота забирала весь час, то ламався холодильник, то заощаджень виявлялося замало. Саша переконувала себе, що це тимчасово — вони обов’язково поїдуть.

До шістдесяти років Саша накопичила на розкішний тривалий відпочинок: квитки у купе, готель з видом на замок, екскурсії старовинними місцями. Вона знову заговорила про подорож, очі їй горіли від передчуття. Але Тарас, не відриваючись від телефону, сміявся: «Поділля? У твої роки? Що ти там знайдеш? Будеш у старих купальниках по руїнах лазити? Ти вже не дівчинка, Сашко». Його слова вдарили, як батіг. Саша задихнулася від болю. Після усіх років очікувань, надій і віри, що вони розділяють цю мрію, вона зрозуміла: Тарасу ніколи не було справи до її бажань. Для нього це була дурна фантазія, не варта ні часу, ні грошей.

У ту мить у її душі щось тріснуло. Роки терпіння, компромісів, надій розсипалися, як пісочний замок під навалою хвиль. Наступного дня, поки Тарас був на роботі, Саша прийняла рішення. Вона замовила подорож — два тижні на Поділлі, тільки для себе. Досить чекати, досить просити дозволу. Вона зібрала валізу, залишила записку: «Щасливої рибалки, Тарасе. Платити за неї будеш сам» — і поїхала до вокзалу.

Коли Саша вийшла з потягу у Кам’янці-Подільському, їй здалося, що з плечей звалився непідйомний тягар. Вона вдихнула тепле повітря, насичене запахом липи, і вперше за роки відчула себе вільною. Блукаючи фортечними мурами, стоячи на скелях біля Хотина, вона зрозуміла, що занадто довго відкладала життя заради чужих пріоритетів. І так, вона наділа той купальник — з гордістю, не зважаючи на погляди. Це була її мить, її життя.

Одного вечора в Хотині, обідаючи в ресторані з видом на замок, Саша познакомилася з Олексієм. Вони розговорилися, сміялися, ділилися історіями. Саша раптом усвідомила, як сильно їй бракувало цього — почувати себе побаченою, почутою. Для Олексія вона не була «занадто старою» — вона була жінкою, повною життя, готовою до нових горизонтів. Решту подорожі вони провели разом, досліджуючи кам’яні вулички, куштуючи місцеве вино й створюючи спогади, які Саша берегтиме все життя.

Повернувшись додому, вона виявила, що Тарас пішов. Він залишив записку: «Переїхав до брата». Але замість болю чи страху самотності Саша відчула полегшення. Їй більше не треба було чекати людину, яка ніколи не цінувала ні її мрій, ні її щастя. Через місяці вона досі листувалася з Олексієм, і її серце билося в очікуванні нових пригод. Вперше за довгі роки Саша не чекала, поки хтось інший виконає її бажання — вона жила ними.

Саша сиділа на балконі своєї квартири, дивлячись на тиху річку за вікном. Вона згадувала, як багато років тому вперше розповіла Тарасові про свою мрію. Тоді він посміхнувся, обійняв її і пообіцяв: «Ми обов’язково поїдемо». Але обіцянки розчинилися в побуті, у його байдужості. Кожного разу, коли вона згадувала про Поділля, він відмахувався, ніби її мрія була дитячою вигадкою. Саша терпіла, сподівалася, переконувала себе, що він зміниться. Але його останні слова — «ти вже не дівчинка» — стали останньою краплею. Вони не просто вразили її гордість — вони розбили її віру в їхній союз.

Рішення поїхати самій далося нелегко. Саша не спала всієї ночі, уявляючи, як Тарас буде злитися, звинувачувати її в егоїзмі. Але вранці вона зрозуміла: її життя належить їй, і вона більше не дозволить нікому забирати її мрії. Замовляючи квитки, вона відчувала, як страх змінюється рішучістю. Коли поїзд рушив, Саша вперше за роки усміхнулася по-справжньІ тепер, дивлячись на дорогу, що вела до нових обріїв, вона знала — найголовніше мандрування тільки починається.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × один =

Також цікаво:

З життя24 хвилини ago

Загублена донька: зрада заради коханого

Втрачена донька: зрада заради чоловіка Моя донька, колись близька і рідна, стала чужою. У нашому містечку над Дніпром я, Оксана,...

З життя25 хвилин ago

Як моя свекруха опинилася в лікарні з “серцем”, а повернулася з немовлям

Ось як моя свекруха лягла до лікарні «з сердцем», а повернулась… з немовлям З Іваном ми одружені вже майже сім...

З життя28 хвилин ago

Свекруха прийде, пограється з дитиною і піде щаслива, а я лишаюсь з роботою та усмішкою…

Сьогодні знову прийшла свекруха, погралася з дитиною — і пішла задоволена. А я — готуй, прибирай, усміхайся… Коли прочитала статтю...

З життя47 хвилин ago

Как я оказалась в деревне: история свекрови

Знаешь, вот так и вышло, что на старости лет осталась я одна. Не по своей воле, не из-за злого рока...

З життя1 годину ago

Продала дом ради детей, но осталась ни с чем: история утраты спокойствия

Всю жизнь я думала, что семья — это надёжная гавань. Что дети поддержат в старости. Что родные стены можно обменять...

З життя1 годину ago

Нам за 60, ми розлучаємося після 35 років шлюбу

Мені шістдесят два, йому — шістдесят вісім. Ми розлучаємось… Після тридцяти п’яти років шлюбу. Мене звуть Ганна Іванівна, мені шістдесят...

З життя1 годину ago

Зрада в онлайн-світі: загадка родини

Обман у мережі: таємниця невістки Мене звуть Оксана, і моє сердце кривавиться від болю та сумнівів. У нашому затишному містечку...

З життя1 годину ago

Загублене дитя: зрада заради кохання

Потеряна донька: зрада заради чоловіка Моя донька, колись рідна й близька, стала чужою. У нашому містечку на березі Десни я,...