Готова в будь-який момент покинути село з дитиною, рятуючись від чоловіка і його батьків

Я вже подумки зібрала сумку з найнеобхіднішим, щоб втекти з дитиною від чоловіка та його батьків із цього села. Ні, я не збираюся присвячувати своє життя їхнім козам, коровам та нескінченним грядкам. Вони гадають, що якщо я вийшла заміж за Богдана, то автоматично підписалася на роль безоплатної робітниці на їхній фермі. Але я так не вважаю. Це не моє життя, і я не хочу, щоб мій син ріс у цьому болоті, де єдине розвага — обговорення того, скільки молока дала корова Зірка.

Коли я тільки приїхала сюди після весілля, усе здавалося не таким вже й поганим. Богдан був турботливим, його батьки, Наталія Степанівна та її чоловік, здавалися доброзичливими. Село виглядало мальовничим: зелені поля, свіже повітря, тиша. Я навіть думала, що звикну. Але реальність швидко розставила все по місцях. Через тиждень після переїзду Наталія Степанівна вручила мені відро й відправила доїти кіз. «Ти ж тепер наша, Оленко, треба допомагати!» — сказала вона з посмішкою, від якої в мене досі мурашки. Я, міська дівчина, яка в житті не тримала нічого важчого за ноутбук, мала освоїти доїння кіз за один вечір. Це був мій перший дзвіночок.

Богдан, як виявилося, взагалі не збирався мене захищати. «Мама права, у селі всі працюють», — сказав він, коли я спробувала обурюватися. І з того часу почалося моє нове життя: підйом о п’ятій ранку, годування тварин, прополка грядок, прибирання в хаті, готування на всю родину. Я почувала себе не дружиною, а покоївкою. А якщо я наважувалася попросити вихідний, Наталія Степанівна заплющувала очі й починала свої лекції: «За нашого часу жінки орали з ранку до ночі, і ніхто не скаржився!» Богдан мовчав, наче це його взагалі не стосувалося.

Мій син, якому всього три роки, став для мене єдиним світлим променем. Я дивлюся на нього й розумію, що не хочу, щоб він ріс тут, де його майбутнє — це або робота на фермі, або переїзд у місто, де він буде чужаком. Я хочу, щоб він ходив до гарного садочка, вчився, подорожував, пізнавав світ. А тут? Тут навіть нормального інтернету нема, щоб завантажити мультики для дитини. Наталія Степанівна, дізнавшись, що я хочу записати сина на гурток малювання у сусідньому селищі, лише всміхнулася: «Нащо йому це? Краще нехай вчиться доїти корову, знадобиться!»

Я намагалася говорити з Богданом. Намагалася пояснити, що тут мені важко дихати, що це не те, про що я мріяла. Але він лише знизував плечима: «Усі так живуть, Оленко. Чого тобі треба?» А недавно я дізналася, що Наталія Степанівна вже планує, як ми розширюватимемо хлів і братимемо ще одну корову. І, звичайно, уся робота знову ляже на мене. Це стало останньою краплею.

Я почала потай відкладати гроші. Небагато, але на квиток до міста вистачить. У мене є подруга в обласному центрі, вона обіцяла допомогти з житлом і роботою. Я вже уявляю, як ми з сином сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, кіз, корів і нескінченні докори Наталії Степанівни. Я мрію про маленьку квартирку, де буде лише наш затишок, де я зможу працювати, а мій син — рости в нормальних умовах. Я хочу знову почувати себе людиною, а не машиною для роботи.

Звичайно, мені страшно. Я не знаю, як складеться моє життя в місті. Чи зможу я знайти роботу? Чи вистачить грошей? Але я знаю одне: я не можу залишитися тут. Кожного разу, коли я бачу, як мій син грається у дворі, я думаю про те, що він заслуговує більшого. І я теж. Я не хочу, щоб він бачив, як його мати гнеться під цим тягарем, як вона губить себе заради чужих очікувань.

Наталія Степанівна нещодавно сказала, що я «занадто міська» і ніколи не стану своєю в селі. Знаєте, вона права. Я не хочу бути своєю тут. Я хочу бути собою — Оленкою, яка мріяла про кар’єру, про подорожіЯ зможу забрати свого маленького Андрійка й почати все спочатку — навіть якщо ця мрія зараз здається такою ж далекою, як останній автобус, що йде від нашого села в темряві.