Connect with us

З життя

Я не слуга и не обслуживающий персонал

Published

on

Когда-то, в славном городе Перми, жила-была женщина по имени Тамара Ивановна. Шестьдесят два года на плечах, жизнь прожита не зря, но одна история до сих пор горькой полынью стоит в горле.

Дочь моя, Алевтина, с мужем своим Дмитрием, возомнили, будто я — их вечная нянька для внучки Оленьки. Хорошей бабушкой быть всегда старалась, но терпению всему есть предел. Отказалась я в конце концов быть бесплатной прислугой — поднялся в доме шум, будто ворона в луже захлопала.

Помню, как только Алевтина Оленьку родила, я днями и ночами помогала: и пеленала, и кашку варила, и на прогулки вязаные носочки надевала — всё, чтоб дочь отдохнула хоть чуть. Но со временем добро моё в привычку превратилось. То фитнес у них, то курсы какие-то, то с друзьями пир горой — а Оленьку ко мне: «Посиди, у нас дела». Будто у старухи своих забот нет! Пенсия — не приговор, я тоже хочу чай с вареньем пить да в тишине о жизни думать.

Бывало, среди бела дня звонок: «Мама, забери Оленьку из сада — у меня корпоратив, а Дмитрий на охоту уехал!» Сердце кипело, но ехала — ребёнка-то не бросишь. Люблю внучку, но чувствовала — сама себе не принадлежу.

А потом и вовсе чаша терпения переполнилась. Звонит Алевтина, радостная: «Мы с Дмитрием на две недели в Абхазию!» Обрадовалась было, думаю, и Оленьку возьмут — пусть солнцем загорит. Ан нет! Оказалось, оставить её со мной решили, даже не спросив. Будто так и надо!

Тут уж я не выдержала: «Не нянька я вам! Ребёнок ваш — сами и думайте!» Алевтина же, даже бровью не повёднув, отвечает: «Ты же на пенсии, тебе без дела скучно». Словно обухом по голове! Рассказала я ей, что с подругой Марфушей в санаторий на Ильмень-озеро собралась — отдохнуть, как люди. Берите, говорю, Оленьку с собой, а нет — ищите няню, но я своё прожить хочу!

Закончилась та беседа слезами да бранью. Назвала меня Алевтина «бабкой чёрствой», а я едва слёзы сдержала. Не понимает она, как больно — после всех ночей без сна, всех тревог. Люблю я Оленьку, но не готова всю себя в чужую жизнь положить.

Теперь вот сижу, думаю: стоять на своём или уступить, лишь бы мир был. Но знаю одно — так больше не будет. Не прислуга я. Не тень. Я — Тамара Ивановна, и у меня тоже есть право на своё счастье.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

сімнадцять − один =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

Соковита Схема

Хитрий Тимошко Оксана з матір’ю сварилися вже кілька днів. Втомляться, розійдуться по кутках, помовчать, почухаються. Але варто одній заспокоїтися й...

З життя2 години ago

Хто мій батько?

— Хто мій справжній батько? — Олесю, підемо у неділю в кіно? — Не знаю. Мама вечорами не відпускає. Хіба...

З життя3 години ago

А ти мені був до вподоби…

Олена вийшла з офісу і підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло були вкриті тонким шаром снігу....

З життя4 години ago

«Гідний партнер»

Оксана стояла біля вікна й дивилася на спорожнілий двір. Утоптаний сніг був усіяний блискітками від хлопавок, а на голі гілки...

З життя5 години ago

Ти залишишся в моєму серці назавжди

Я тебе ніколи не забуду Оксана Михайлівна йшла додому в розстібнутому драповому пальті, з потертим портфелем у руці, де лежали...

З життя6 години ago

Невідома любов

**Неволюблена** З дитинства Олена ненавиділа своє ім’я. Застаріле, бабусіне. Коли вона підросла, мати розповіла, що батько колись закохувався в красуню...

З життя6 години ago

Ти знаєш, у мене немає шансів стати матір’ю…

Перший день занять у виші почався з лекції. Оксана довго блукала коридорами, поки не знайшла потрібну аудиторію. Ледь встигла сісти...

З життя7 години ago

Забута любов

**Ненависне ім’я** З дитинства Оленка ненавиділа своє ім’я. Застаріле, бабусяче. Коли вона підросла, мати розповіла, що в батька колись була...