Родичі свекрухи з’явилися за два тижні до свята і не поспішають їхати

Ну, що ви на це скажете? До моєї свекрухи, Тетяни Михайлівни, за два тижні до Великодня приїхали рідні — і, схоже, збираються залишатися назавжди.

Я, Оленка, вже не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — той ще сюрприз, і, мабуть, вони вирішили перетворити нашу хату на свій особистий готель. А Тетяна Михайлівна замість того, щоб їх приземлити, лише підтакує та годує пирогами. Про мого чоловіка, Ярослава, я вже мовчу — він удає, ніби це його взагалі не стосується. Ось і вирішила розповісти вам, бо мені самій цікаво, чия витримка скоріше дасть тріщину — моя чи їхня.

Все почалося з того, що одного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Ярослав вирішив мене здивувати та готує сніданок? Та ні, звичайно! Заходжу, а там ціла делегація: тітка Марія, її чоловік Василь та їхня донька Соломія — усі з якогось глухого містечка, де, судячи з їхніх оповідей, життя нудніше, ніж у нашій коморі. Вони приїхали “на Великдень”, але, мабуть, вирішили, що святкування починається за два тижні. Тетяна Михайлівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варячи їм борщ. “Оленко, це ж рідня! — каже вона. — Треба зустріти по-людськи!” А я дивлюся на ці валізи в коридорі й розумію: це надовго.

Тітка Марія — жінка голосна, як репродуктор. Вона з порога почала розповідати, як у них у місті все дорого, а у нас тут “київський рай”. При цьому одразу ж взялася оглядати наш дім. “Ой, Оленко, чому у вас фіранки такі забиті? А це що за плями на килимку?” — питає, а саме лізе в шафу, ніби перевіряє, чи правильно я складаю білизну. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже клекотіла. Василь, її чоловік, виявився протилежністю — мовчазний, як стіна. Цілими днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і просить “переключити на риболовлю”. А Соломія, їхня двадцятирічна донька, взагалі живе у телефоні, але встигає з’їдати половину наших запасів. Я якось зайшла на кухню, а вона допиває мій улюблений йогурт. “Ой, я думала, це спільне!” — каже. Спільне, звісно, тільки не для тебе, Соломійко!

Тетяна Михайлівна замість того, щоб натякнути рідні, що вже час і честь знати, лише підливає оливи у вогонь. Щодня готує, як на весілля: борщ, вареники, котлети, паляниці. А рідня, звісно, у захваті. “Тетянко, ти ж наша годувальниця!” — муркоче тітка Марія, а сама вимагає додачки. Я намагалася поговорити зі свекрухою, мовляв, може, годі їх так розкошувати? Та вона лише руками розвела: “Оленко, як ти можеш? Це ж рідня! Вони до нас раз на сто років приїжджають!” Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сотню.

Ярослав, мій чоловік, у цій ситуації — справжній чемпіон нейтралітету. Я йому кажу: “Ярку, поговори з мамою, нехай скаже їм, що пора додому”. А він: “Олю, ну потерпи, вони ж гості”. Гості?! Та у нас уже не дім, а хостел! Я навіть у ванну тепер ходжу за розкладом, бо Соломія годинами робить селфі. А учора тітка Марія запропонувала мені “допомогти з прибиранням” і так відтерла мою улюблену пательню, що тепер на ній нічого не смажиться. “Я думала, так краще!” — каже. Краще, звичайно, для смітника.

Найсмішніше, що вони ще й плани будують. Тітка Марія вже заявила, що хоче залишитися до травневих свят, щоб “подивитися, як у нас тут шашлики готують”. Василь мріє поїхати з Ярославом на риболовлю, а Соломія просить свозити її до торгового центру, бо у них у місті “немає нормального одягу”. Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне — як мені дожити до того дня без нервового зриву?

Я вже почала вигадувати плани, як їх відправити. Може, сказати, що у нас ремонт? Або що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Михайлівна, схоже, лише рада цьому нашестю. Учора вона взагалі запропонувала влаштувати великодній обід і запросити сусідів. “Нехай усі бачать, яка в нас дружня сім’я!” — каже. Дружня, звісно, тільки я вже почуваюся чужою у власному домі.

Єдине, що мене рятує — це почуття гумору. Ввечері, коли всі лягають, я наливаю собі чай і уявляю, як пишу книгу під назвою “Як пережити навал рідні”. Там будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться кричати, і як не вбити свекруху за її гостинність. А якщо серйозно, я розумію, що це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. А поки що я просто рахую дні до Великодня і молюся, щоб тітка Марія не вирішила залишитися до літа.

Цікаво, у когось ще є такі родичі? І як ви з ними справляєтеся? Бо я вже на межі, але здаватися не збираюся. Може, до Великодня я стану майстром дзен. Або принаймні навчуся ховати йогурти так, щоб Соломія їх не знаходила.