Connect with us

З життя

Родичі свекрухи з’явилися за два тижні до свята і не поспішають їхати

Published

on

Ну, що ви на це скажете? До моєї свекрухи, Тетяни Михайлівни, за два тижні до Великодня приїхали рідні — і, схоже, збираються залишатися назавжди.

Я, Оленка, вже не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості — той ще сюрприз, і, мабуть, вони вирішили перетворити нашу хату на свій особистий готель. А Тетяна Михайлівна замість того, щоб їх приземлити, лише підтакує та годує пирогами. Про мого чоловіка, Ярослава, я вже мовчу — він удає, ніби це його взагалі не стосується. Ось і вирішила розповісти вам, бо мені самій цікаво, чия витримка скоріше дасть тріщину — моя чи їхня.

Все почалося з того, що одного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Думаю, може, Ярослав вирішив мене здивувати та готує сніданок? Та ні, звичайно! Заходжу, а там ціла делегація: тітка Марія, її чоловік Василь та їхня донька Соломія — усі з якогось глухого містечка, де, судячи з їхніх оповідей, життя нудніше, ніж у нашій коморі. Вони приїхали “на Великдень”, але, мабуть, вирішили, що святкування починається за два тижні. Тетяна Михайлівна, сяючи, як писанка, вже метушилася біля плити, варячи їм борщ. “Оленко, це ж рідня! — каже вона. — Треба зустріти по-людськи!” А я дивлюся на ці валізи в коридорі й розумію: це надовго.

Тітка Марія — жінка голосна, як репродуктор. Вона з порога почала розповідати, як у них у місті все дорого, а у нас тут “київський рай”. При цьому одразу ж взялася оглядати наш дім. “Ой, Оленко, чому у вас фіранки такі забиті? А це що за плями на килимку?” — питає, а саме лізе в шафу, ніби перевіряє, чи правильно я складаю білизну. Я стиснула зуби й мовчала, але всередині вже клекотіла. Василь, її чоловік, виявився протилежністю — мовчазний, як стіна. Цілими днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і просить “переключити на риболовлю”. А Соломія, їхня двадцятирічна донька, взагалі живе у телефоні, але встигає з’їдати половину наших запасів. Я якось зайшла на кухню, а вона допиває мій улюблений йогурт. “Ой, я думала, це спільне!” — каже. Спільне, звісно, тільки не для тебе, Соломійко!

Тетяна Михайлівна замість того, щоб натякнути рідні, що вже час і честь знати, лише підливає оливи у вогонь. Щодня готує, як на весілля: борщ, вареники, котлети, паляниці. А рідня, звісно, у захваті. “Тетянко, ти ж наша годувальниця!” — муркоче тітка Марія, а сама вимагає додачки. Я намагалася поговорити зі свекрухою, мовляв, може, годі їх так розкошувати? Та вона лише руками розвела: “Оленко, як ти можеш? Це ж рідня! Вони до нас раз на сто років приїжджають!” Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сотню.

Ярослав, мій чоловік, у цій ситуації — справжній чемпіон нейтралітету. Я йому кажу: “Ярку, поговори з мамою, нехай скаже їм, що пора додому”. А він: “Олю, ну потерпи, вони ж гості”. Гості?! Та у нас уже не дім, а хостел! Я навіть у ванну тепер ходжу за розкладом, бо Соломія годинами робить селфі. А учора тітка Марія запропонувала мені “допомогти з прибиранням” і так відтерла мою улюблену пательню, що тепер на ній нічого не смажиться. “Я думала, так краще!” — каже. Краще, звичайно, для смітника.

Найсмішніше, що вони ще й плани будують. Тітка Марія вже заявила, що хоче залишитися до травневих свят, щоб “подивитися, як у нас тут шашлики готують”. Василь мріє поїхати з Ярославом на риболовлю, а Соломія просить свозити її до торгового центру, бо у них у місті “немає нормального одягу”. Я сиджу й думаю: а коли вони взагалі поїдуть? І головне — як мені дожити до того дня без нервового зриву?

Я вже почала вигадувати плани, як їх відправити. Може, сказати, що у нас ремонт? Або що ми їдемо у відпустку? Але Тетяна Михайлівна, схоже, лише рада цьому нашестю. Учора вона взагалі запропонувала влаштувати великодній обід і запросити сусідів. “Нехай усі бачать, яка в нас дружня сім’я!” — каже. Дружня, звісно, тільки я вже почуваюся чужою у власному домі.

Єдине, що мене рятує — це почуття гумору. Ввечері, коли всі лягають, я наливаю собі чай і уявляю, як пишу книгу під назвою “Як пережити навал рідні”. Там будуть розділи про те, як ховати їжу, як посміхатися, коли хочеться кричати, і як не вбити свекруху за її гостинність. А якщо серйозно, я розумію, що це тимчасово. Вони поїдуть, і наш дім знову стане нашим. А поки що я просто рахую дні до Великодня і молюся, щоб тітка Марія не вирішила залишитися до літа.

Цікаво, у когось ще є такі родичі? І як ви з ними справляєтеся? Бо я вже на межі, але здаватися не збираюся. Може, до Великодня я стану майстром дзен. Або принаймні навчуся ховати йогурти так, щоб Соломія їх не знаходила.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − 14 =

Також цікаво:

PT2 години ago

Eu Escondi Minha Filha no Restaurante e Quase a Perdi, Mas o Dono Apareceu com Ela nos Braços e Disse: “Agora Quem Manda Aqui Sou Eu”

A porta do depósito de roupas ficava entre a copa e o corredor de serviço, um lugar onde só se...

BG2 години ago

12 лева и 50 стотинки

В килера за бельо миришеше на лавандула и изгладени покривки. Лени знаеше, че трябва да провери всеки час, но в...

PT2 години ago

Meu pai disse que eu era a vergonha da família. No enterro do meu avô, o segredo guardado por doze anos veio à tona.

A chuva batia nas telhas de zinco do Memorial da Penha com uma força que abafava as conversas. O velório...

ES3 години ago

Con $18 en la cuenta y una bebé de 8 meses, la escondí en el restaurante. Cuando desapareció, bajé las escaleras y vi algo que jamás imaginé

El llanto de mi hija no estaba por ninguna parte. Solo el zumbido del congelador y, al fondo del pasillo...

PT3 години ago

O documento que ninguém esperava

A casa na Lagoa da Pampulha tinha trinta e dois degraus na escadaria principal. Eu sabia porque os contara várias...

З життя3 години ago

“I Don’t Pay for Women,” a 52-Year-Old Man Wrote. So I Showed Up to Our Date Without Heels or Makeup.

We’d been messaging for about two weeks. Andrew turned out to be one of those rare people you could talk...

PL3 години ago

Oddałam im cały majątek Piotra. Nie wiedziały, że w spadku dostaną osiem milionów długu.

Stałam w ogromnym holu, pełnym zimnego światła i woni kawy z ekspresu, którą ktoś zaparzył przed przyjazdem gości po pogrzebie....

BG4 години ago

Седеше срещу мен, а аз още помня как трепереше пламъкът на свещта

Калоян Стоянов си оправи сакото пред огледалото в антрето и дори не ме погледна. Беше четвъртък вечер, а през прозореца...