Активна свекруха без перепочинків

Свекруха, яка не сидить на місці

Коли моя свекруха, Марія Петрівна, оголосила, що переїжджає до своєї мами, бабусі Ганни, у село, а свій будинок віддає нам з Іваном, я ледь не стрибнула від радощів. Власний дім! Просторий, із садом, верандою, де ми могли б ростити дітей та влаштовувати шашлики по вихідних — це ж мрія! Ми з Іваном вже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Але, як виявилося, Марія Петрівна ні в селі, ні деінде сидіти спокійно не збирається. Вона то й вертається, перевертає наш дім догори дриґом, і я вже не знаю, як із цією напастю впоратися. Свекруха, звичайно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити перетворюють нашу мрію на якийсь нескінченний цирк.

Все почалося півроку тому. Марія Петрівна, якій, до речі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближче до своєї мами, бабусі Ганни, якій, на хвилинку, 85 років. “Я маю допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, будинок стане в пригоді”. Ми з Іваном були в захваті. Дім великий, міцний, із городиком та навіть старою яблунею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина та кабінет для Івана. Марія Петрівна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала до села, яке за три години їзди. Я тоді подумала: “Ну, тепер заживемо!” Як же я помилялася.

Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. “Скучила за містом!” — заявила вона, тягнучи за собою величезну валізу. Я, наївна, думала, що вона приїхала на вихідні. Та ні, Марія Петрівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі в вітальні, бо “так краще для енергетики”, пересадила мої квіти, заявивши, що я їх “неправильно поливаю”, і навіть почала готувати обіди, від яких Іван тепер ховається. Її коронна страва — борщ із такою кількістю часнику, що очі сльозяться ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що в нас свої звички, але вона лише відмахнулася: “Оленко, ти молода, ще навчишся господарювати!”

Тут я, чесно, не витримала. “Маріє Петрівно, — кажу, — ми вдячні за будинок, але тепер це наш дім, дайте нам жити по-своєму”. А вона у відповідь: “Ой, Оленко, не бурчи, я ж для вас стараюся!” І поїхала назад у село. Я зітхнула, думаючи, що це був одноразовий набіг. Але не тут-то було.

З того часу свекруха повертається і не перестає втручатися. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І кожен раз це як ураган. То вона вирішує, що наш сад “запущений”, і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо “вони марні”. То задумує генеральне прибирання, викидаючи мої старі журнали, які я, між іншим, колекціонувала. А одного разу вона приволокла стару шафу з села, заявивши, що це “сімейна реліквія”, і поставила її просто посеред нашої вітальні. Іван лише сміється: “Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!” А я вже не сміюся. Я на межі.

Найсмішніше, що в селі у Марії Петрівни, схоже, усе гаразд. Бабуся Ганна, незважаючи на вік, цілком жвава — сама город полє, корову доїть, навіть на лавочці із сусідками базікає. Але свекруха каже, що їй там “нудно”, і вона “має перевіряти, як ми справляємося”. Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона мене вчить виховувати сина. “Оленко, ти занадто м’яка, він має допомагати по господарству!” — говорить вона, а сама розважає його цукерками й дозволяє дивитися мультики аж до півночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.

Нещодавно я не витримала й поговорила з Іваном. “Іване, — кажу, — твоя мама нас виводить. Може, попросимо її приїжджати рідше?” А він: “Оленко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, вона звикне до села”. Потерпіти? Та я вже на межі! Марія Петрівна недавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб “допомогти із городиком”. Я уявила три місяці її “допомоги” і ледь не запанікувала. А вчора вона подзвонила й сказала, що знайшла нам “ідеальну собаку” — якогось кудлатого пса, якого підібрала в селі. “Вам потрібен друг!” — каже. Іван у захваті, а я в жаху. У нас і без того вистачає “друзів” у особі свекрухи.

Я вже думаю, як вирішити цю проблему. Може, запропонувати Марії Петрівні якийсь гурток у місті? Хоч вишивання, хоч танці — аби була зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? Бо скоро я почну мріяти про переїзд до іншої країни. Жартую, звичайно, але ситуація справді виходить із-під контролю. Іван обіцяє поговорити з мамою, але я знаю, що він її жалує. А я жалію себе й нашу мрію про тихе сімейне гніздечко.

Цікаво, в інших теж такі свекрухи? І як вони справляються? БРаптом двері відчинилися, і на поріг увірвався той самий кудлатий пес, а за ним — усміхнена Марія Петрівна з валізою в одній руці та мішком картоплі в іншій.