Ми з чоловіком готуємо весілля для нашої 27-річної доньки, яка вже готова створити власну сім’ю.

Ми з чоловіком, Богданом, збиралися видавати нашу доньку Оксану заміж. Оксані вже 27, час і свою родину створювати, тим більше що вона зустріла гідного хлопця — Тараса. Він серйозний, працює програмістом, до Оксани ставиться з турботою, та й ми з Богданом його відразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Але коли я дізналася, яким «посагом» забезпечила свого сина Тараса його мати, Марія Петрівна, я ледь не втратила дар мови. Це що, у 21 столітті ми знову в Середньовіччі граємо, де посаг вирішує, хто кого вартий?

Оксана у нас дівчина розумниця. Закінчила університет, працює дизайнеркою, сама себе забезпечує. Ми з Богданом завжди вчили її бути незалежною, щоб вона не розраховувала лише на чоловіка. Але, звичайно, як батьки, ми хотіли допомогти молодій родині на старті. Вирішили подарувати їм гроші на перший внесок за квартиру, щоб вони могли оформити іпотеку. До того ж я потихеньку збирала для Оксани «посаг» — гарну постільну білизну, набір посуду, навіть штори нові купила, щоб їхнє гніздечко було затишним. Думала, це дрібниці, але вони покажуть, що ми піклуємося. А Тарас, як наречений, теж обіцяв внести свою лепту — у нього були заощадження, і він казав, що хоче, щоб у них з Оксаною все було нарівні.

І ось минулого тижня ми з Богданом поїхали до Марії Петрівни, щоб обговорити весілля. Вона жінка видатна, завжди з зачіскою, ніби тільки з перукарні, і з таким тоном, наче вона знає все на світі. Сіли за стіл, п’ємо чай, і тут вона починає: «Ганно Михайлівно, а що ви Оксані в посаг даєте? У нас же традиція, щоб наречена з достатком у родину входила». Я спочатку подумала, що вона жартує. Який посаг? Це що, ми корів і скрині з золотом маємо привозити? Але Марія Петрівна була серйозна. І тут вона видає: «Я своєму Тарасові дала авто, повністю оплачене, і половину вартості квартири. А що у вас?»

Я ледь чашку не впустила. Авто? Половина квартири? Це що, вона тепер нам рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звичайно, стрималася, посміхнулася і сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але подробиці обговорювати не стала. А всередині все кипіло. Ми з Богданом не мільйонери, але для Оксани зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш посаг — це «дрібниці», а Марія Петрівна прямо-таки принца виховала, якого ми маємо задарувати?

Повернувшись додому, я розповіла все Оксані. Вона лише засміялася: «Мамо, та яка різниця, що вони дають? Ми з Тарасом самі впораємося». Але мені було прикро. Не за себе, за Оксану. Вона така світла, добра, а тепер її ніби оцінюють за якоюсь середньовічною шкалою. Я поговорила з Богданом, але він, як завжди, вирішив не нагнітати: «Ганно, не забивай собі голову. Головне, що молодята люблять одне одного». Легко йому казати, а я не можу заспокоїтися. Чому це ми маємо виправдовуватися перед Марією Петрівною? І головне — звідки у неї такі запити? Вона що, думає, що її Тарас — товар на базарі, а ми маємо за нього «заплатити»?

Через пару днів Оксана розповіла, що Тарас теже не в захваті від маминих розмов. Він сказав, що авто й гроші — це, звичайно, добре, але він не хоче, щоб весілля перетворювалося на торги. «Я одружуюся з Оксаною, а не з її посагом», — сказав він їй. І ось тут я трохи відлила. Тарас — хлопець з головою, і, схоже, він справді любить нашу доньку. Але Марія Петрівна не заспокоюється. Позавчора подзвонила й почала випитувати, яку сукню ми Оксані купуємо, скільки гостей буде з нашого боку, і чи не збираємося ми «додати щось суттєве» до посагу. Я ледь стрималася, щоб не сказати їй пару ласкавих.

Тепер я сиджу й думаю: як взагалі поводитися в цій ситуації? З одного боку, я не хочу псувати стосунки з майбутньою свахою. Весілля — це свято, і я мрію, щоб Оксана була щаслива. Але з іншого боку мене бісить цей тон, наче ми щось винні. Ми з Богданом все життя працювали, виростили Оксану, дали їй освіту, цінності, любов. Хіба це не важливіше за якісь авто й квартири? І потім, хіба не самі молоді мають будувати своє життя? Ми з Богданом, коли одружилися, починали з кімнати в комуналці, і нічого, збудували свою родину. А тут таке відчуття, ніби нас у якийсь аукціон втягують.

Оксана, розумниця моя, намагається всіх примирити. Каже: «Мамо, не переживай, ми з Тарасом самі розберемося. Якщо що, візьмемо кредит і купимо квартиру без усяких посагів». Але я бачу, що їй теж ніяково. Вона хоче, щоб весілля було радісним, а не приводом для суперечок. Я вирішила, що більше не буду вступати в ці розмови з Марією Петрівною. Нехай говорить, що хоче, а ми зробимо так, як вважаємо за потрібне. Подаруємо Оксані й Тарасові те, що обіцяли, і будемо радіти за них. А якщАле одного вечора, коли ми всі разом сиділи за столом у нашій оселі, Марія Петрівна несподівано зітхнула й сказала: «Знаєте, а може, справді, головне — це щастя дітей, а не те, що ми їм принесемо».