Продрані шкарпетки мого сина

Коли мій син Тарас із невісткою Олесею завітали до мене на вечерю, я, як завжди, накрила стіл, як на свято: борщ, деруни, сало, салат — усе, що він любить. Але коли Тарас роззувся у передпокої, я ледве не впала: на обох шкарпетках маячили дірки, з яких нахабно визирали пальці! Я завзмерла, ніби грім мене вдарив. Невже це мій син, якого я виростила, вдягала, вчила доглядати за собою, ходить у такому лахмітті? І де, прошу, очі в його дружини? Ви ж розумієте, це вже якась межа! Я досі не можу прийти до тями після цього видовища, і мені треба виговоритися, інакше просто лусну від обурення.

Я, Оксана Петрівна, все життя старалася, щоб мій Тарас ні в чому не потребував. Шила йому сорочки, купувала найкращі черевики, навіть коли самій доводилося економити. Він виріс, став архітектором, одружився з Олесею — дівчиною, яка тоді здавалася мені лагідною та господарською. Вони живуть у своїй квартирі, обидва працюють, наче все у них гаразд. Я не лізу в їхнє життя, але інколи запрошую на вечерю, щоб побачитися, пригостити їх домашньою їжею. І ось, будь ласка, я в жаху від виду його шкарпеток! Це не просто дірки — це крик про допомогу, сигнал, що в їхньому домі щось пішло не так.

Все почалося, коли вони зайшли. Я, як завжди, метушилася, розставляла тарілки, підігрівала котлети. Тарас зняв черевики, і я глянула на його ноги. Спочатку подумала, що це здалося: не може бути, щоб мій син, завжди охайний, ходив у таких обірках. Але ні — це були шкарпетки, що, здавалося, пережили атомну війну: дірки з обох боків, п’яти стерті, а пальці визирають, немов просяться на волю. Я заціпеніла, навіть ложку впустила. Олеся, помітивши мій погляд, засміялася: “Ой, Оксано Петрівно, це він сам, я йому сто разів казала нові купити”. Сам? А ти, любонько, куди дивилась?

За вечерею я не могла зосередитись. Дивилася на Тараса, який із задоволенням уплітав борщ, і думала: як дійшло до такого? Я його виховувала не для того, щоб він ходив, як жебрак. А Олеся сиділа, балакала про свою роботу, ніби нічого не трапилося. Я не витримала: “Тарасе, сину, що це в тебе за шкарпетки? Це ж соромно!” Він зніяковів, знизав плечима: “Мамо, та годі, просто старі, не встиг викинути”. Не встиг? А Олеся додала: “Оксано Петрівно, він сам їх одягає, я ж не стежу за його гардеробом”. Не стежиш? А хто ж має стежити за чоловіком, як не дружина?

Я намагалася стримуватись, але всередині кипіло. Після вечері, коли Олеся пішла у вітальню, я шепотом спитала Тараса: “Сину, у вас що, ганчір’я немає? Чи прати некому?” Він лише махнув рукою: “Мамо, не починай, усе гаразд. Просто не помітив”. Не помітив? Та ці дірки видно з Місяця! Я хотіла поговорити з Олесею, але злякалася, що вона знову відшутиться. Замість цього я пішла до шафи, дістала пару нових шкарпеток, що купувала Тарасові на день народження, і сунула йому: “Візьми, надінь, а то боляче дивитись”. Він посміхнувся, подякував, але я бачила — йому байдуже.

Додому я їх відпустила, але не могла заснути. В голові вертілося: як так? Олеся, звісно, працює, втомлюється, але хіба це виправдання? Я в її віки і роботу тягнула, і за домом доглядала, і за чоловіком, і за дитиною. А вона що, не може кинути три пари шкарпеток у пральку чи купити нові? У магазині їх повно, на будь-який гаразд! Чи це зараз модно — ходити в лахмітті? Я згадувала, як Олеся завжди охайно вдягнена, з манікюром, а мій син — у шкарпетках, що розлізаються. І це не просто шкарпетки — це символ! Символ того, що їй, мабуть, начхати на чоловіка.

Наступного дня я подзвонила подрузі, Марійці, щоб виговоритись. Вона вислухала й сказала: “Оксанко, це не твоя справа. Вони дорослі, самі розберуться”. Дорослі? А хто ж тоді за них розбереться, якщо Тарас ходить, як жебрак? Марійка додала: “Може, Олеся не вважає це своїм обов’язком. Нині жінки інші”. Інші? Я не проти, нехай працюють, кар’єру будують, але елементарна турбота про чоловіка — це що, теж застаріло? Я не чекаю, щоб вона кожен день борщі варила, але шкарпетки-то можна зашити!

Я вирішила поговорити з Олесею. Подзвонила, запросила на чай, щоб без Тараса. Сказала: “Олесю, вибач, що лізу, але як ти можеш допускати, щоб Тарас у таких шкарпетках ходив? Це ж твій чоловік”. Вона здивувалась: “Оксано Петрівно, він дорослий, сам вибирає, що вдягнути. Я йому сто разів казала, щоб купив нові”. Дорослий? А ти, значить, не бачиш, що він у дірявих ходить? Я натякнула, що дружина має стежити за такими речами, а вона лише усміхнулась: “У нас рівноправ’я, я за його гардеробомНе стерпівши, я купила Тарасові цілу валізу нових шкарпеток і потаємно підклала їх у комод, бо зрозуміла — іншого способу захистити сина від дірявих ностальгій у мене немає.