Connect with us

З життя

Продрані шкарпетки мого сина

Published

on

Коли мій син Тарас із невісткою Олесею завітали до мене на вечерю, я, як завжди, накрила стіл, як на свято: борщ, деруни, сало, салат — усе, що він любить. Але коли Тарас роззувся у передпокої, я ледве не впала: на обох шкарпетках маячили дірки, з яких нахабно визирали пальці! Я завзмерла, ніби грім мене вдарив. Невже це мій син, якого я виростила, вдягала, вчила доглядати за собою, ходить у такому лахмітті? І де, прошу, очі в його дружини? Ви ж розумієте, це вже якась межа! Я досі не можу прийти до тями після цього видовища, і мені треба виговоритися, інакше просто лусну від обурення.

Я, Оксана Петрівна, все життя старалася, щоб мій Тарас ні в чому не потребував. Шила йому сорочки, купувала найкращі черевики, навіть коли самій доводилося економити. Він виріс, став архітектором, одружився з Олесею — дівчиною, яка тоді здавалася мені лагідною та господарською. Вони живуть у своїй квартирі, обидва працюють, наче все у них гаразд. Я не лізу в їхнє життя, але інколи запрошую на вечерю, щоб побачитися, пригостити їх домашньою їжею. І ось, будь ласка, я в жаху від виду його шкарпеток! Це не просто дірки — це крик про допомогу, сигнал, що в їхньому домі щось пішло не так.

Все почалося, коли вони зайшли. Я, як завжди, метушилася, розставляла тарілки, підігрівала котлети. Тарас зняв черевики, і я глянула на його ноги. Спочатку подумала, що це здалося: не може бути, щоб мій син, завжди охайний, ходив у таких обірках. Але ні — це були шкарпетки, що, здавалося, пережили атомну війну: дірки з обох боків, п’яти стерті, а пальці визирають, немов просяться на волю. Я заціпеніла, навіть ложку впустила. Олеся, помітивши мій погляд, засміялася: “Ой, Оксано Петрівно, це він сам, я йому сто разів казала нові купити”. Сам? А ти, любонько, куди дивилась?

За вечерею я не могла зосередитись. Дивилася на Тараса, який із задоволенням уплітав борщ, і думала: як дійшло до такого? Я його виховувала не для того, щоб він ходив, як жебрак. А Олеся сиділа, балакала про свою роботу, ніби нічого не трапилося. Я не витримала: “Тарасе, сину, що це в тебе за шкарпетки? Це ж соромно!” Він зніяковів, знизав плечима: “Мамо, та годі, просто старі, не встиг викинути”. Не встиг? А Олеся додала: “Оксано Петрівно, він сам їх одягає, я ж не стежу за його гардеробом”. Не стежиш? А хто ж має стежити за чоловіком, як не дружина?

Я намагалася стримуватись, але всередині кипіло. Після вечері, коли Олеся пішла у вітальню, я шепотом спитала Тараса: “Сину, у вас що, ганчір’я немає? Чи прати некому?” Він лише махнув рукою: “Мамо, не починай, усе гаразд. Просто не помітив”. Не помітив? Та ці дірки видно з Місяця! Я хотіла поговорити з Олесею, але злякалася, що вона знову відшутиться. Замість цього я пішла до шафи, дістала пару нових шкарпеток, що купувала Тарасові на день народження, і сунула йому: “Візьми, надінь, а то боляче дивитись”. Він посміхнувся, подякував, але я бачила — йому байдуже.

Додому я їх відпустила, але не могла заснути. В голові вертілося: як так? Олеся, звісно, працює, втомлюється, але хіба це виправдання? Я в її віки і роботу тягнула, і за домом доглядала, і за чоловіком, і за дитиною. А вона що, не може кинути три пари шкарпеток у пральку чи купити нові? У магазині їх повно, на будь-який гаразд! Чи це зараз модно — ходити в лахмітті? Я згадувала, як Олеся завжди охайно вдягнена, з манікюром, а мій син — у шкарпетках, що розлізаються. І це не просто шкарпетки — це символ! Символ того, що їй, мабуть, начхати на чоловіка.

Наступного дня я подзвонила подрузі, Марійці, щоб виговоритись. Вона вислухала й сказала: “Оксанко, це не твоя справа. Вони дорослі, самі розберуться”. Дорослі? А хто ж тоді за них розбереться, якщо Тарас ходить, як жебрак? Марійка додала: “Може, Олеся не вважає це своїм обов’язком. Нині жінки інші”. Інші? Я не проти, нехай працюють, кар’єру будують, але елементарна турбота про чоловіка — це що, теж застаріло? Я не чекаю, щоб вона кожен день борщі варила, але шкарпетки-то можна зашити!

Я вирішила поговорити з Олесею. Подзвонила, запросила на чай, щоб без Тараса. Сказала: “Олесю, вибач, що лізу, але як ти можеш допускати, щоб Тарас у таких шкарпетках ходив? Це ж твій чоловік”. Вона здивувалась: “Оксано Петрівно, він дорослий, сам вибирає, що вдягнути. Я йому сто разів казала, щоб купив нові”. Дорослий? А ти, значить, не бачиш, що він у дірявих ходить? Я натякнула, що дружина має стежити за такими речами, а вона лише усміхнулась: “У нас рівноправ’я, я за його гардеробомНе стерпівши, я купила Тарасові цілу валізу нових шкарпеток і потаємно підклала їх у комод, бо зрозуміла — іншого способу захистити сина від дірявих ностальгій у мене немає.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − тринадцять =

Також цікаво:

BG1 годину ago

Загубеният син

Двадесет години. Толкова години броях дните, откакто детето ми изчезна от двора на баба си в Пловдив. Двадесет години, значи....

ES2 години ago

**Trece años y una foto borrosa**

Mi nombre es Julián Ramírez. Tengo trece años. Trabajo desde los once en el taller de mi tío Chava, en...

BG2 години ago

Не го написах, за да ме харесат

Нощната смяна в Трето районно в Пловдив е като да чакаш влак, който винаги закъснява. Седнал съм на дежурство, пред...

BG3 години ago

Миражът в снега

Седях в ресторанта на хотела в Боровец, когато тя влезе. Не че я познавах. Просто беше трудно да не я...

PT4 години ago

A metade que ficou na lata

A dona Irací estava debaixo do sol de Salvador, escolhendo tomate na barraca da Dona Zefa, quando o neto puxou...

BG4 години ago

Грамотата от 1978-ма

# Грамотата от 1978-ма Четиридесет и осем години стоях зад този клавирен инструмент. Не искам да кажа пиано — то...

EN4 години ago

She Called the Cops on Me Over Grandpa’s Drill

The day my sister called the police on me, my mother's voice on the phone was a wreck. Not crying...

PT4 години ago

O menino da Hilux preta

Eu tava terminando meu turno no posto da XV de Novembro, em Curitiba. Já passava das sete e meia. O...