Connect with us

З життя

«Моє рішення про дідуся розриває мені серце: як кішки дряпають душу»

Published

on

“У мене так коти душу гризуть” — моє рішення щодо дідуся розриває мені серце

Невеличке містечко під Києвом, де старі каштани рятують від спеки, стало місцем, де моє життя у 38 років опинилося на межі. Мене звуть Мар’яна, і я прийняла рішення, яке рятує нашу родину, але вбиває мене зсередини. Мама плаче, а я, хоч і болію, знаю: мушу бути міцною. Відвезти діда до приватного будинку для літніх — не зрада, а єдиний вихід. Чому ж тоді мені так боляче?

Родина на межі

Мій дідусь, Тарас Степанович — людина, яку я обожнювала з дитинства. Його розповіді про війну, його добрі очі, його теплі руки — усе це було моїм світом. Йому 87, і останні роки він дуже змінився. Хвороба Альцгеймера забрала його пам’ять, ясність думок, самостійність. Він не впізнає мене, плутає день з ніччю, іногда виходить і губиться. Мама, Наталя Миколаївна, у свої 62 роки намагається доглядати за ним, але це виснажує її.

Ми живемо втрьох у нашій старій хрущовці: я, мама і дідусь. Мій чоловік, Олексій, і наші двоє дітей, Софійка та Богдан, зняли квартиру, бо у нас стало неможливо тісно. Дідусь потребує постійної уваги: може відкрити газ і забути, розлити чай, кричати вночі. Мама не спить, її здоров’я погіршується, а я розриваюся між роботою, дітьми й спробами допомогти. Ми на межі — і фізично, і морально.

Важкий вибір

Я довго заперечувала, але місяць тому зрозуміла: дідусі потрібен професійний догляд. Я знайшла гарний будинок для літніх за містом — чистий, з добрим персоналом, де за ним стежитимуть цілодобово. Вирішила, що сама платитиму за його перебування, щоб не навантажувати маму. Це дорого, але я готова працювати більше, брати додаткові замовлення, аби тільки дідусь був у безпеці, а мама змогла перевести подих.

Коли я сказала мамі, вона ридала. “Мар’яночко, як ти можеш? Це ж твій дідусь, він нас виростив, а ти його віддаєш, ніби непотрібну річ!” Її слова пекли, ніби розпечений залізом. Вона дивиться на мене з докором, її очі завжди заплакані. Я намагалася пояснити, що це не зрада, а турбота — про нього, про неї, про нас усіх. Але вона не слухає. Для неї цей будинок — вигнання, ганьба. Вона вважає, що я обираю легкий шлях, хоча цей шлях розриває мені серце.

Провина, що не відпускає

Кожної ночі я лежу без сну, і в душі коти гризуть. Я бачу дідуся, який гладив мене по голові, коли я була маленькою. Чую його сміх, його оповідки. А тепер він дивиться на мене порожніми очима й питає: “А ви хто?” Я докоряю собі за те, що не можу впоратися сама, за те, що не можу дати йому дім, як він колись дав мені. Але я знаю: вдома він не в безпеці. Вчора він ледь не влаштував пожежу, забувши вимкнути плиту. Ми не можемо жити у такому страху.

Олексій підтримує мене, але навіть він іноді питає: “Мар’яно, ти впевнена? Це ж твій дідусь”. Його сумніви лише розпалюють мою провину. Софійка і Богдан ще малі, але вони відчувають напругу. Софійка нещодавно спитала: “Мамо, дідуся не заберуть, правда?” Я обійняла її, але не знайшла слів. Як пояснити дитині, що я роблю це з любові, а не з байдужості?

Правда, що роз’їдає

Мама майже не розмовляє зі мною. Вона доглядає за дідусем із фанатичним упертістю, ніби хоче довести, що я помиляюся. Але я бачу, як вона в’яне: її спина згорбилася, руки тремтять, вона плаче, коли гадає, що я не бачу. Я знову намагалася поговорити, але вона перервала: “Ти хочеш позбутися батька, щоб жити для себе”. Це неправда, але її слова отруюють мене, ніби зміїна отрута.

Я знаю, що будинок для літніх — найкращий вихід. Там дідусь буде під наглядом, його годуватимуть, лікуватимуть, розважатимуть. Але кожного разу, коли я уявляю, як він там, у чужій кімнаті, без маминого голосу, без мене, мені бракує повітря від сліз. Невже я зраджую його? Невже я слаба? Чи я роблю єдине можливе, щоб врятувати нас усіх?

Мій вибір

Ця історія — мій крик про право на важкий вибір. У мене коти душу гризуть, але я не здамся. Я підпишу договір, відвезу дідуся туди, навіть якщо мама мене возненавидить. Я роблю це не для себе, а для нього, для неї, для моїх дітей. Нехай це рішення роздирає мені серце, але я вірю, що воно правильне. У 38 років я хочу, щоб моя родина жила, а не існувала. Нехай мама плаче, нехай я плачу, але я несу цей хрест заради любові.

Я не знаю, чи пробачить мене маЯ знаю, що колись і мама, і дідусь зрозуміть, що ця біль — заради їхнього добробиту.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 + п'ятнадцять =

Також цікаво:

З життя12 години ago

Stepfather

**Stepfather** Because youve got no business hanging around a young girl like that! snapped James. Excuse me? Youve completely messed...

З життя12 години ago

Returned Home—No Husband, No Trace of Him or His Belongings in Sight

She came home to find no husband and none of his belongings. “Whats with that look?” Zoe smirked. “Stan just...

З життя20 години ago

Back Home—No Husband, No Trace of Him Left

**Diary Entry** I came home to find neither my husband nor any of his things. Why are you looking at...

З життя20 години ago

Revenge for My Mother

**A Lesson in Control** *Diary Entry* The call came late at night, the voice on the other end distorted and...

З життя22 години ago

Avenged My Mother: A Tale of Justice and Retribution

**A Revenge for Mum** “Your daughter is with us. Bring £100,000, and she stays alive. I’ll send the meeting point...

З життя23 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“Of course, everyone remembers perfectly well” “I dont remember because it never happened!” Peter Redford said seriously, looking at her...

З життя1 день ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“I dont remember because it never happened!” said Redford, looking at her with his earnest, grandfatherly eyes. The conversation died...

З життя1 день ago

Shut Up!” He Snarled, Hurling the Suitcase to the Floor. “I’m Leaving You and This Dump You Call a Life.

“Shut it,” the husband snapped, tossing his suitcase onto the floor. “I’m leaving you and this dump you call a...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.