Connect with us

З життя

Чарівний магазин вживаних речей

Published

on

Чарівний комісійний магазин

Я, Оксана, часто повертаюся думками до дитинства, і кожного разу перед очима постає той комісійний магазин — ніби казкова крамниця, куди ми з подружками заглядали після школи. Мені було одинадцять, я вчилася у п’ятому класі, і світ здавався сповненим таємниць. Разом з Соломією та Марічкою ми перетворювали звичайні дні на пригоди, а той магазин був нашим скарбом, місцем, де кожна річ ховала свою історію. Навіть тепер, через стільки років, я заплющую очі й бачу його полиці, запах старих книжок і той дитячий захват, який уже не повернути.

Того року ми з дівчатками були нерозлучні. Соломія, з її вічно розкуйовдженими косами, мріяла стати археологинею, а Марічка, найсерйозніша з нас, носила у рюкзаку зошит, куди записувала «важливі думки». Я ж, Оксана, була десь посередині — любила фантазувати, уявляючи себе то героїнею з книжки, то мандрівницею. Після уроків ми не поспішали додому, а бігли до комісійного магазину на розі нашої вулиці. Він був старий, з потертою вивіскою та скрипучими дверима, але для нас це була печера Аладіна, сповнена загадок і див.

Магазин був невеличким, але всередині здавалося, що він безмежний. Полиці ломилися від речей: старовинні свічники, пошарпані книжки, сукні з мереживними комірцями, годинники, що давно зупинилися. Продавчиня, тітка Ганна, завжди сиділа за прилавком з в’язанням і лагідно бурчала: «Дівчатка, не бешкетуйте, нічого не розбийте!» Але ми й не думали бешкетувати — ми були дослідницями, шукачками скарбів. Соломія одного разу знайшла мідну брошку у вигляді жука й запевняла, що це талісман єгипетської принцеси. Марічка перегортала пожовклі журнали мод, мріючи пошити таку саму сукню. А я любила книжки — особливо одну, з пошарпаною обкладинкою, про піратів. Я уявляла, як знаходжу мапу скарбів, заховану між сторінками.

Одного разу, у холодний листопадовий день, ми знову заглянули до магазину. На вулиці мрячив дощик, наші черевики хлюпали, але всередині було тепло й пахло пилом і лавандою. Я одразу кинулася до улюбленої полиці з книжками, а Соломія потягла Марічку до коробки з біжутерією. «Оксанко, йди сюди! — гукнула Соломія. — Дивись, яке каблучко!» На її долоні лежало тоненьке каблучко із зеленим камінчиком, тьмяним, але все одно чарівним. «Це точно з якогось замку!» — заявила вона. Марічка, примружившись, додала: «Або зі скрині якоїсь баронеси». Ми реготали, міряли каблучко по черзі, і я відчувала себе героїнею казки.

Тітка Ганна, помітивши наш збуджений вигляд, підійшла й посміхнулася: «Подобається? Це всього п’ять гривень, дівчатка. Біжіть, поки не забрали». П’ять гривень! У нас у кишенях ледве вистачало на булочки в шкільній їдальні, але ми не розгубилися. «Давай зкинемось!» — запропонувала я. Ми витрусили всі монетки з кишень: у мене було дві гривні, у Соломії — гривня з дріб’язком, у Марічки — півтора. Не вистачало, але ми не здавалися. «Тіть Ганно, — благала Соломія, — можна в борг? Ми завтра принесемо!» Тітка Ганна похитала головою, але в її очах грали іскорки: «Гаразд, беріть, але щоб завтра борг віддали!»

Ми вийшли з магазину, наче здобули перемогу. Каблучко лежало в кишені у Марічки, і ми по черзі доторкалися до нього, ніби воно й справді було чарівним. Вдома я не могла заснути, уявляючи, що каблучко належало якійсь мандрівниці, яка перетнула моря. Наступного дня ми з дівчатками віддали борг — я навіть відмовилася від булочки, щоб зібрати свої п’ятдесят копійок. І хоча каблучко потім десь загубилося (Соломія кленлася, що поклала його в рюкзак), ті емоції залишилися зі мною назавжди.

Той магазин був не просто крамницею старих речей. Він навчав нас мріяти, вірити у дива, бачити в звичайному щось особливе. Ми з Соломією та Марічкою потім виросли, роз’їхалися. Соломія стала геологинею, Марічка — дизайнеркою, а я — вчителькою літератури. Але щоразу, коли ми телефонуємо одна одній, хтось обов’язково згадує: «А пам’ятаєте той комісійний?» І ми сміємося, ніби знову одинадцятирічні, і перед нами полиці, повні історій.

Тепер я живу у великому місті, і таких комісійних майже не лишилося. Іноді я заходжу в антикварні крамниці, але це не те — занадто вилизане, без тієї магії. Я сумую за скрипучими дверима, за тіткою Ганною, за нашими дитячими фантазіями. Недавно я знайшла у скрині стару книжку — ту саму, про піратів. Відкрила, вдихнула запах сторінок і наче повернулася у п’ятий клас. Можливо, той магазин і був нашим скарбом — не через речі, а через те, ким ми були в його стінах. І я вдячна долі, що в мене було таке дитинство — з подружками, з мріями та з крамницею див, яка назавжди залишилася в моєму серці.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × один =

Також цікаво:

EN1 годину ago

Graduation Day, With a Serving Tray

The auditorium had that particular hush right before a name gets called—the rustle of programs, a stray cough echoing off...

ES1 годину ago

Las manos de la repostera

Andrés se inclinó hacia mí y me susurró al oído, con esa voz que usaba cuando quería corregirme en público...

ES2 години ago

El día que la podadora subió al estrado

Cuando aquella tarde entró al auditorio con una podadora al hombro, varios creyeron que era parte de alguna protesta. Otros...

ES2 години ago

La sangre no se hereda, se elige

— ¿Una divorciada? ¿Con un hijo ajeno? ¿Estás loco, Miguel? ¡Por encima de mi cadáver! Marta Jiménez casi escupe el...

FR3 години ago

Gabriel Delcourt avait cinquante-deux ans, un compte en banque qui faisait trembler trois ministères, et un cœur qui pouvait le lâcher avant la fin de la phrase.

Le professeur Marceau l’avait reçu dans son bureau de la clinique Bizet, un mardi matin de novembre, sous une lumière...

FR4 години ago

La Vieille au Cœur de Pierre

Hugues Mercier avait les mains couvertes de sciure lorsqu’il gara sa camionnette devant la petite longère du Poitou. Le vent...

FR5 години ago

La vérité tachée de rouge

Je n’aurais jamais dû venir au gala avec cette pochette. Mais maman me l’avait glissée dans un souffle, trois jours...

ES6 години ago

La copa antes del “sí, acepto

Sentí el goterón frío antes de ver la mancha. Estaba de pie junto a la mesa principal, con doscientas miradas...