З життя
Іноді мені хочеться просто перед носом закрити двері сватам — їхня нахабність руйнує моє життя

Мені інколи хочеться прямо перед носом родичів чоловіка захлопнути двері — їхня нахабність руйнує моє життя
У маленькому містечку під Житомиром, де старі хатки знають усі сусідські плітки, моє життя у 33 роки перетворилося на безкінечний виставу для свекрухи та свекра. Мене звуть Оксана, і я одружена з Іваном, чиї батьки, Марія Степанівна та Василь Іванович, зробили мою оселю своїм приватним закладом. Їхні щонедільні візити, їхня зухвалість і байдужість доводять мене до межі, а я не знаю, як це зупинити, не зруйнувавши сім’ю.
Родина, якій я хотіла догодити
Коли я виходила заміж за Івана, я мріяла про теплі родинні вечори, про дітей, про гармонію. Іван — добрий, працьовитий, і я кохала його всією душею. Його батьки, Марія Степанівна та Василь Іванович, здавалися звичайними людьми: прості, сільські, з голосним сміхом і звичкою говорити все прямо. Я думала, що знайду з ними спільну мову. Та після весілля їхня «прямота» обернулася нахабністю, а візити — справжнім випробуванням.
Ми живемо в невеликій квартирі, яку купили в кредит. Наш син, Сашко, якому три роки, — центр нашого світу. Я працюю менеджером у місцевій фірмі, Іван — автослюсар. Життя нелегке, але ми справляємося. Проте кожного неділі, немов за розкладом, свекор із свекрухою приходять до нас, і мій дім стає їхньою територією. Вони не дзвонять, не попереджають — просто з’являються, а я, мов дурна, метушиться, щоб їх нагодувати.
Нахабність без меж
Вони приходять з порожніми руками, а йдуть ситі по горло. Марія Степанівна сідає за стіл і командує: «Оксанко, борщу налий, та пожирнішого!» Василь Іванович вимагає м’яса й пива, а я, мов покоївка, бігаю по кухні. Після їхнього відходу залишаються гори посуду, крихти на підлозі й пуста холодильна шафа. Одного разу я порахувала: за один їхній візит пішло півкіло м’яса, десяток яєць, три літри узвару. А вони навіть «дякую» не скажуть — для них це сама собою зрозуміла річ.
Та найгірше — їхнє ставлення. Марія Степанівна критикує все: як я готую, як виховую Сашка, як прибираю. «Оксанко, ти суп пересолила, а дитина в тебе якась бліда, погано годуєш», — говорить вона, уплітаючи мої страви. Василь Іванович підтакує, а Іван мовчить, ніби це норма. Я пробувала натякати, що мені важко, але свекруха відмахуюється: «Ти молода, маєш вертітися». Їхня нахабність — немов отрута, що повільно вбиває мене.
Мовчання чоловіка
Я пробувала говорити з Іваном. Після чергового візиту родичів, коли я мила посуд до півночі, я сказала: «Ванечку, вони приходять, як у кафе, а я не витягую». Він знизав плечима: «Та то ж батьки, вони так звикли. Не ускладнюй». Його слова — ніж у спину. Невже він не бачить, що я на межі? Я люблю його, але його мовчання робить мене самотньою у власній родині. Я відчуваю, що борюся не лише зі свекрами, а й з ним.
Сашко, моя дитина, вже помічає мою напругу. Він питає: «Мамо, чому ти сумна?» Я посміхаюся, але всередині все кричить. Я хочу, щоб мій син ріс у хаті, де панує любов, а не злість. Але кожний візит свекрів — це стрес, який я не можу сховати. Іноді я мрію захлопнути двері прямо перед їхнім носом, але боюся: що скаже Іван? Що подумають сусіди? І як я житиму з цим почуттям провини?
Остання крапля
Учора свекри знову прийшли. Я готувала три години: борщ, котлети, салат, пиріг. Вони їли, хвалили, але жодного «дякую». Коли я попросила Марію Степанівну допомогти з посудом, вона хитнула головою: «Я що, покоївка? Ти господиня, ось і працюй». Іван промовчав, а я відчула, як щось усередині тріснуло. Я більше не хочу бути їхньою кухарою, їхньою прибиральницею, їхньою тінню. Мій дім — не їхня їдальня, а я — не їхня служниця.
Я вирішила поставити ультиматум. Я скажу Івану: або він поговорить із батьками, або я більше не прийматиму їх. Нехай приходять зі стравами, нехай допомагають, або нехай взагалі не з’являються. Я знаю, це спровокує скандал. Марія Степанівна назве мене невдячною, Василь Іванович буде бурчати, а Іван, можливо, образиться. Але я не можу більше жити в цій неволі.
Мій крик про свободу
Ця історія — мій крик про право бути господинею свого життя. Свекри, мабуть, не розуміють, як їхня нахабність мене руйнує. Іван, можливо, кохає мене, але його мовчання робить мене самотньою. Я хочу, щоб мій дім був моїм, щоб Сашко бачив щасливу маму, щоб я могла вільно дихати. У 33 роки я заслуговую на повагу, навіть якщо для цього доведеться захлопнути двері перед родичами.
Я не знаю, як складеться наша розмова з Іваном, але знаю, що не відступлю. Нехай це буде бій, але я готова. Моя родина — це я, Іван і Сашко,Але коли я готова була вимовити ці слова, у двері постукали знову, і я зрозуміла — моє рішення вже не можна відкладати.
