Нова невістка з дітьми перетворила моє життя на пекло

Ось уже третій рік я живу, наче у нескінченному кошмарові, з якого неможливо прокинутися. Все почалося того дня, коли мій син Дмитро, тридцятип’ятирічний дорослий чоловік, привів до нашої двокімнатної оселі у Києві свою нову дружину. Жінку на ім’я Оксана. В неї вже було двоє дітей з першого шлюбу. Спочатку він сказав, що це тимчасово. Тимчасово. Як часто ми, жінки, віримо в це слово…

Минуло три роки. У нашій хаті тепер живе не родина, а ціла орда: я, мій син, його дружина, її двоє дітей і… вона знову вагітна. Виходить, на старості літ Бог не дав мені ні спокою, ні затишку, ні можливості зітхнути вільно. Мабуть, за щось мене покарало.

Оксана не інвалід, не хвора, їй трохи за тридцять. Та працювати не хоче. Каже, що «зайнята дітьми». Тільки ось діти щодня йдуть до садочка. А Оксана — ні. Вона не йде на роботу. Вона йде гуляти. Або до подруги. Або на манікюр. На що саме — мені невідомо.

Дмитро спочатку запевняв: оформить документи, все налагодиться, вона влаштується, і вони візьмуть іпотеку чи знімуть квартиру. Я повірила. Адже я мати — я завжди сподіваюся. Та минув рік, другий, почався третій. І нічого не змінюється. Тільки живота в Оксани прибуло.

Не можу сказати, що вона груба зі мною. Не хамить, говорить ввічливо. Але в хаті нічого не робить. Ані підлогу помити, ані посуд, ані обід зварити. Навіть за своїми дітьми, по суті, не дивиться — вмикає мультики, суне їм у руки щось і сидить у телефоні. А ввечері — знову мовчання від неї й крики від дітей.

Всі хатні клопоти — на мені. Підіймаюся о четвертій ранку. Працюю прибиральницею у двох офісах, мию підлоги, повертаюсь додому до восьмої, не встигаю навіть чаю випити — вже треба прибирати, прати, готувати. Поки всі на роботі, я сама відмиваю кухню, щоб не злипалася від жиру, пру речі, варю обід. Бо в обід син із дружиною повертаються — треба їсти. Потім знову клопоти, вечеря, і лише після дев’ятої можна, нарешті, присісти. Іноді просто стою на кухні та плачу. Від безсилля.

Моя пенсія йде на комуналку та продукти. Зарплати Дмитра не вистачає на таку юрбу. А Оксана, звісно ж, «у декреті». Ще до того, як офіційно туди вийшла.

Недавно наважилась поговорити з сином. Сказала, що хата замала, нас забагато, що мені важко, здоров’я підводить. Я ж потрапила до лікарні — тиск підскочив прямо біля плити. Лікар наказав уникати перевантажень. А він лише плечима знизав:
— Мамо, ти не сама тут живеш. Хата й моя теж. Ми нікуди не поїдемо. Грошей нема. То потерпи.

Ось і вся розмова.
Ось і вся вдячність.
Ось і весь син.

Я думаю поїхати. Запозичити, влізти у борги, але знайти собі куток. Хай навіть менший, хай без ремонту. Аби була тиша. Аби нікого. Бо я вже не можу. Просто не витримаю появи в хаті ще одної дитини. Тут уже не життя — тут виживання.

Я більше не живу. Я обслуговую. Я рабиня. У власній хаті. На власній старості. І найстрашніше те, що ніхто, ніхто з них навіть не замислюється, як мені. Вони просто живуть. І чекають, коли я зварю, забираю, помовчу.

Мені хочеться кричати, але я стискаю губи. Я вже не можу, але все одно роблю. Бо інакше — бруд, голод, холод. Бо я — мати. Бо я — бабуся. Бо я — одна.