Коли син дізнався, кому дістанеться квартира, вигнав матір. Чому тепер він прагне повернути її сестрі, яка зрадила в складний час?

Буває, здається, що любов дітей до матері — це щось нерухоме, міцне, немов Карпатські гори. Але приходить день, і та гора тріскає — під вагою обставин, користі та холодного байдужого погляду. Так сталося у родині Оксани та Олега, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою й болем.

Коли Марії Степанівні — їхній літній матері — стало погано через інсульт, першими, до кого вона звернулася, були її діти. Старша дочка Оксана, попри стабільну роботу й дорослу доньку, одразу відмовилася брати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна хата в Броварах, немає місця, часу, та й вона сама «не потягне такий тягар».

Тоді Олег, молодший син, не вагаючись, забрав матір до своєї двокімнатної квартири у Львові. Його дружина, Соломія, не заперечувала, навпаки — допомагала. Спочатку було важко: Марія Степанівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Олег запропонував сестрі поділити витрати на доглядальницю, але Оксана категорично відмовилася — в неї іпотека, кредити, донька в університеті.

— Пробач, Олежу, але я справді не можу, — лише й відповіла вона.

На допомогу прийшла Соломія. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложки, робила уколи, міняла білизну. Завдяки її старанням Марія Степанівна поступово одужала. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли настав день, коли вже можна було подумати про повернення додому, вона сама попросила:

— Сину, хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і внуки поряд, і ви з Соломією — як рідні.

Олег із дружиною переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Марії Степанівни у центрі залишилася неторканою — вона сама не наполягала на продажі. Усе було б добре… доки Олег випадково не почув розмову матері по телефону з Оксаною.

— Донечко, я все вирішила. Продам свою квартиру, закрию твою іпотеку. Ти й Даринка заслужили спокій. А потім, може, й на невелику хатинку залишиться — для тебе й внучки.

Ці слова вдарили Олега, мов ніж. Він не вірив своїм вухам. Та, що три роки не піклувалася про матір, отримає все? А він? Його родина? Де ж справедливість?

— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали в твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Соломія? А ти збираєшся віддати все сестрі, яка навіть доглядальницю не оплатила? — запитав він у неї ввечері.

Але Марія Степанівна лише зітхнула:

— Олеже, у Оксани більше клопотів, а ви з Соломією сильні…

Ці слова добили його. Тієї ж ночі, не втримавшись, він мовчки зібрав речі матері й відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізу біля дверей, подзвонив і поїхав.

— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.

Наступного ранку Соломія довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Просто було боляче: три роки життя, три роки душі й тіла — у відповідь лише байдужість і зрада.

Олег не приховує: можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в серці матері, може, вона знайдеться в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки ніхто не цінує?

Буває, діти люблять по-справжньому. Поки не дізнаються, кому дістанеться квартира.