Він вигнав матір через спадкове житло, але чому вирішив повернути її сестрі?

Невже любов дитини до матері — це нерушима істина, міцна як кришталь? Але настає день, і цей кришталь розбивається — під тиском обставин, користі та жорстокої байдужості. Саме так сталося в родині Оксани та Олега, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою та болем.

Коли Ганні Іванівні — їхній літній матері — трапився інсульт, першими, до кого звернулися по допомогу, були її діти. Старша дочка Оксана, попри стабільну роботу й дорослу доньку, одразу відмовилася забирати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна квартира, немає умов, часу, та й сама вона «не в змозі тягнути таку відповідальність».

Тоді Олег, молодший син, не роздумуючи, забрав матір до своєї двокімнатної квартири у Броварах. Його дружина — Марія — не заперечувала, навпаки, намагалася допомогти. Спочатку все було важко: Ганна Іванівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Олег запропонував сестрі поділити витрати на сидєлку, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.

— Прости, Олежу, але я справді не можу, — лише й сказала вона.

На допомогу прийшла Марія. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложечки, робила уколи, міняла білизну. Завдяки піклуванню та терпінню Ганна Іванівна поступово почала одужувати. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли настав день, коли можна було б подумати про повернення додому — вона сама попросила:

— Сину, я хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поруч, і ти з Марусенькою — як рідні.

Олег із дружиною переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Ганни Іванівни в центрі залишилася неторканою — вона сама не наполягала на її продажі. Все було б добре… доки Олег випадково не почув розмову матері по телефону з Оксаною.

— Доню, я все вирішила. Продам свою квартиру, погашу залишок по твоїй іпотеці. Ти й Софійка заслужили спокій. А потім, може, й на невеликий садочок залишиться — для тебе й онученьки.

Ці слова різанули Олега ножем. Він не міг повірити своїм вухам. Та, хто три роки не дбала про матір, отримає все? А він? Його родина? Де справедливість?

— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали в твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Марія? А ти збираєшся віддати все сестрі, яка навіть сидєлку не оплатила? — спитав він у неї ввечері.

Але Ганна Іванівна лише зітхнула:

— Сину, в Оксанки більше труднощів, а ви з Марусенькою впораєтесь, ви в мене сильні…

Ці слова добили Олега. Тієї ж ночі, не втримавшись, він мовча зібрав речі матері й відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізи біля дверей, подзвонив і поїхав.

— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.

Наступного ранку Марія довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Просто їй було боляче: три роки життя, три роки душевних і фізичних зусиль — у відповідь на це лише байдужість і зрада.

Олег не приховує: можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в серці матері, може, вона знайде її в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінують?

Буває, діти люблять по-справжньому. Аж поки не дізнаються, кому дістанеться квартира.