Вигнавши матір: чому син передумав і повернув її сестрі, дізнавшись про спадщину

Буває, здається, що дитяче кохання до матері — це щось непохитне, міцне, як криця. Але настає день, і навіть криця тріскає — під натиском обставин, користі та жорстокої байдужості. Саме так сталось у родині Оксани та Олега, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою й болем.

Коли Ганні Іванівні — їхній літній матері — стався інсульт, першими, до кого звернулися по допомогу, були її діти. Старша дочка Оксана, незважаючи на стабільну роботу й дорослу доньку, одразу відмовилась забирати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна квартира, немає умов, часу, та й сама вона «не тягне такої відповідальності».

Тоді Олег, молодший син, не вагаючись, забрав матір у свою двокімнатну квартиру в Броварах. Його дружина — Наталка — не заперечувала, навпаки, намагалася допомогти. Спочатку було важко: Ганна Іванівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Олег запропонував сестрі поділити витрати на сидівку, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.

— Вибач, Олежку, але я справді не можу, — лише й сказала вона.

На допомогу прийшла Наталка. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложки, робила уколи, міняла білизну. Завдяки її праці й терпінню Ганна Іванівна поступово піднялася на ноги. Знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли настав день, коли можна було б подумати про повернення додому, вона сама попросила:

— Сину, я хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поруч, і ти з Наталкою — як рідні.

Олег із дружиною переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Ганни Іванівни в центрі залишилася неторканою — вона сама не наполягала на продажі. Усе було б гаразд… доки Олег випадково не почув розмову матері по телефону з Оксаною.

— Доню, я все вирішила. Продам свою квартиру, погашу решту по твоїй іпотеці. Ти й Марійка заслужили спокій. А потім, може, й на невелику дачу залишиться — для тебе й онуки.

Ці слова вразили Олега, як ніж. Він не вірив своїм вухам. Та, що три роки не дбала про матір, отримає все? А він? Його родина? Де справедливість?

— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали в твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Наталка? А ти збираєшся віддати все сестрі, яка навіть сидівку не оплатила? — запитав він у неї ввечері.

Але Ганна Іванівна лише зітхнула:

— Сину, в Оксані більше труднощів, а ви з Наталкою впораєтеся, ви в мене міцні…

Ці слова добили Олега. Тієї ж ночі, не стримавши себе, він мовчки зібрав речі матері й відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізу біля дверей, подзвонив і поїхав.

— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.

Наступного ранку Наталка довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Просто їй було боляче: три роки життя, три роки душі й сил — у відповідь лише байдужість і зрада.

Олег не приховує: можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в серці матері, може, вона знайдеться в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути міцним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінують?

Буває, діти люблять по-справжньому. Аж доки не дізнаються, кому дістанеться квартира.