«Я думала, ти не прийдеш…» — розповідь про несподіване повернення

«Я подумала, що ти не прийдеш…» — історія одного повернення

Коли Дмитро повернувся з роботи додому, кинув сумку на підлогу й, знявши взуття, пройшов у кухню:

— Що у нас на вечерю? — запитав він звично.

Соломія навіть не обернулася.

— Нічого. Але це неважливо. Сьогодні я говорила з хазяйкою квартири. Сказала, що ми виїжджаємо в кінці місяця.

Дмитро завмер.

— Що? Ми ж домовились, що ще не знайшли нового варіанту.

— Навіщо шукати? — вона повернулася до нього з посмішкою. — Ми переїжджаємо… до твоєї колишньої дружини, Оксани.

Він опустився на стілець, приголомшений.

— Соломія, ти при своєму розумі?

— Абсолютно. Ти сам казав, що частина квартири ще твоя. Ми заощадимо гроші, я вже знайшла садочок для Ярослава поруч, і магазини під боком.

Дмитро відчував, як йому бракує повітря. Він давно не почувався господарем свого життя. Робота стала менш оплачуваною, будівництво, на яке він сподівався, затримали, і гроші закінчувалися.

З Соломією все йшло не так з самого початку. Вона була молодшою, вимогливою і звикла до розкоші. Колись це здавалося привабливим. Тепер — виснажувало.

Він довго вагався, але все ж подзвонив Оксані.

— У нас труднощі. Треба десь пожити пару місяців.

— Це й твоя квартира, Дмитре. Звісно, приїжджай, — відповіла вона спокійно.

Коли вони прийшли, Соломія оглянула квартиру й невдоволено скривила ніс:

— Затемнено, — кинула вона й пішла по кімнатах у взутті. — Підходить.

Оксана все стерпіла мовчки. Але коли справа дійшла до кухні, поставила умови:

— Прибираємо почергово. Їжу готуємо самі. Холодильник — спільний, але зі своїми полицями.

Соломія була обурена:

— Ми не наймалися жити за правилами!

— А ми не наймали вас у пансіон, — відповіла Оксана, не підвищуючи голосу.

Наступний місяць став кошмаром. Соломія чіплялася до Оксани, натякала, щоб та виїхала. Але Оксана трималася. Дмитро мовчав, бо знав — у всьому була його провина.

Одного разу Оксана сказала:

— Я поїду до батьків. Відпочину. Тільки, благаю, не зруйнуйте квартиру.

Соломія ледве приховувала радість. А наступного дня знову почала розмову:

— Я замовила дизайнерський проект, вибрала плитку, треба платити…

Дмитро не витримав:

— Ти з глузду з’їхала?! Ми нічого не обговорювали. Я не дам і гривні!

— А ти хто, щоб вирішувати? — відірвалася вона. — Ти вже давно не чоловік, а гаманець, який майже порожній.

А ввечері вона зібрала речі.

— Ми з Ярославом їдемо до Чернігова. Захочеш повернути нас — приїжджай. І гроші привези.

Дмитро мовчки дістав картку й кинув у сумку.

— З сином я бачитимусь по неділях.

Коли двері зачинилися, Дмитро вперше за багато років відчув свободу. Він підійшов до вікна й довго дивився на річку.

Через тиждень повернулася Оксана. Тихо, як завжди. Він почув воду в ванній і підбіг, забувши, що тепер у квартирі знову є хтось інший.

— Прости… — пробурмотів він, побачивши її.

Вона вийшла на кухню, а він, не обертаючись, промовив:

— Мені здається, я все ще кохаю тебе.

— А я, Дмитре. Але назад дороги немає. Тільки якщо почати спочатку.

— Я готовий, — прошепотів він.

— Готовий він… — усміхнулася вона. — Чую, доведеться знову тебе годувати. Ну що, голодний?

— Звісно. Зранку нічого не їв.

— Тоді чисти картоплю. У нас тут, між іншим, все роблять самі…